Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Все забери, що там є.

Для боєприпасів у вежі була видовбана яма. Андрійко скочив у неї, помацав руками й похолонув увесь: руки наткнулися лише на одну коробку, та коли підняв її, то й вона здалася йому надто легкою.

«Невже не повна?.. І невже тільки одна й лишилася?..»

Черкнув сірничок. Вогник вихопив з темряви чорні, голі стінки ями і голе, порожнє дно. Перш ніж нести коробку, він відкрив її і полічив патрони. Їх було тільки сорок.

Тоді кинувся до інших коробок, що стояли під стіною. Може, в них щось лишилося?.. Відкривав їх одну за одною, переконувався, що вони таки справді порожні, і відкидав із злістю геть.

Так, більше немає жодного патрона.

Це злякало його дужче, ніж обмаль сухарів і води. На тих сухарях, що є, і на воді, яка лишилася, ще якийсь час можна триматись, але що робити без патронів?..

Андрійко приніс напівпорожню коробку до тата:

— Оце все, що є… — сумно і безнадійно повідомив він.

— Заряди свої диски повністю, — звелів Левко Пилипович. — І коли що, живий у руки не давайся. У тебе є ще дві гранати.

І знову голос його був хоч і кволий, але твердий і якийсь трохи чужий, надто офіційний.

Настала ще одна ніч. Літня, коротка ніч, але сповнена неспокою і тривожного чекання. Темніло небо у високості з далекими байдужими зорями, десь осторонь у сухій траві перегукувалися скрипалики-цвіркуни, шелестіли невидимі звірята, мабуть ховрашки, кілька разів просвистіли крильми над головою якісь нічні птахи.

А ще пізніше в небі загули мотори літаків. Самих літаків не було видно, але густа зірчата темрява тремтіла й стогнала, і здавалося, що коливалось розгойдане тим гулом повітря.

Андрійко слухав, силкувався вгадати: свої чи ворожі? Ні, то — чужі. Наші гудуть рівно, басовито, а ці — люто, з присвистом.

За кілька хвилин земля загула й застогнала вибухами. То бомби шматували Севастополь. Вночі особливо виразно чути, як гахкають бомби і стріляють зенітки, видно, як палахкотить небо, підпалене пожежами.

Знову те ж саме — вибухи і заграви…

Пригадалося, як літаки били по вежі. Але це — не те. Тут бомби падали на мертвий камінь, рвали його, вгризалися в нього, кололи його на скалки, нівечили, але це все-таки мертвий камінь. А в Севастополі стільки людей! І якщо гітлерівці б'ють по ньому, значить, він живе, живе і бореться!

Тепер у них у вежі немає радіо, вони з татом навіть не можуть послухати зведень Радінформбюро, але й так ясно з усього, що Севастополь не здався…

А чи заснув тато? Добре було б, коли б заснув.

Хлопець тихенько, навшпиньках пішов траншеєю до батькової вогневої точки, намагаючись зайвий раз не зашурхотіти камінчиком. Але, не дійшовши десь кроків за п'ять, почув голос:

— Що тобі, Андрійку?

Цей голос захопив хлопця зненацька.

— Я нічого… Чуєш, бомблять Севастополь?

— Чую. Чому ти залишив кулемета?

— Так… на хвилинку.

— І на хвилинку не залишай! — це був знову твердий, вольовий голос.

І Андрійко навіть зрадів йому: «Виживе тато, виживе!..» Уже зібрався іти, як раптом почув:

— Андрійку, іди сюди.

Він повернувся, став у нерішучості:

— Що, тату?

— Сядь посидь біля мене.

Андрійко притулився до гарячого батькового плеча. Чув, як гулко й нерівно б'ється у нього серце, густа борода лоскотала йому лоб і щоку. Згадав, що раніше тато ніколи не носив бороди. Він завжди ретельно голився, і щоки у нього були чисті, аж ніжні. Був завжди лагідний з людьми і ніколи не гримав на учнів, які могли навіть людину з залізними нервами вивести з рівноваги. Хоч він викладав фізику та математику, але знав безліч віршів і міг читати напам'ять цілі сторінки з прози Тол-стого, Коцюбинського чи Франка. Друзі казали Андрійкові: «У твого тата феноменальна пам'ять». Вільними вечорами він грав на піаніно, а мама співала так красиво, що збиралися сусіди, щоб послухати. Тоді в хаті ніби наставало свято.

А тепер ось вони з татом самотні сидять на горі, відірвані, одрізані від людей, і немає кому допомогти пораненому. А там, унизу, в селищі та в їхній хаті, де колись були мир і тиша, де лунав безтурботний сміх, де пливли чарівні звуки піаніно, безчинствують вороги. Як же це так?.. Як це так?

Левко Пилипович притулив сина до себе, поклав долоню на його теплу голову, і невидимі в темряві сльози котилися по його щоках. Мабуть, і він багато передумав за ці хвилини…

Зітхнув глибоко й важко, озвався:

— Що я хотів тобі сказати, Андрійку?..

Хлопець відхилився од батькового плеча, вражений глибиною і зворушливістю його голосу. Пройнятий трепетом, весь натягнутий, як струна, чекав дальших слів.