Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Ви так думаєте? — обережно перепитує Янчук.

— Так, так, я багато думаю, — довірливо каже Зайднер. — Хоч у нас, у Німеччині, і заборонено думати, але я думаю. І часом сумні думки огортають мене, пане Янчук.

— Ну, навіщо ж цей песимізм? — ніби заперечує Янчук, підігріваючи цим свого співбесідника.

А Зайднер уже майже не контролює себе, ловиться на Янчукову хитрість, як риба на принаду.

— А як же інакше?.. Ви тільки подумайте: в пекло цієї війни кинуто все — людей, техніку, науку, гроші, хліб, м'ясо. Все працює тільки на війну. В магазинах у нас порожньо. Хіба що ерзаци. Ось дивіться.

Він хапає зі столу шматок булки:

— Ерзац!

Потім переламує надвоє шматок ковбаси:

— А це? Теж — ерзац!.. Чи довго так протягнемо? А що, як росіяни не складуть швидко зброї? А вже є чутки… є…

Він схаменувся, що зайшов надто далеко перед цією, хоч начебто й хорошою, але фактично малознайомою людиною.

— Вип'ємо… За нашу домовленість. За успіх.

Вони випили. Але Янчука ром уже не бере. Йому здається, що він став навіть тверезіший, ніж був досі.

— Які ж чутки, пане Зайднер? Я теж до них не байдужий.

— Росіяни зупинили наших під Москвою, — тихо, з притиском кидає Зайднер. — Ми там більше не просуваємося вперед і маємо великі втрати…

— А ще що?

— Поки що більше нічого. Але й це — немало!.. Це може бути початком кінця. Еге ж, по-всякому може обернутись. По-вся-кому…

Після цієї розмови сиділи вже недовго. Те, що розповів Зайднер, неабияк схвилювало Янчука. Було про що подумати!

І він чемно випровадив Зайднера до його вагончика.

О, йому справді було про що подумати! Те, що гітлерівську армію зупинили під Москвою, не дуже турбувало Янчука. Адже це — не десь тут під боком, а аж під Москвою! Надто далеко це від тилового німецького міста Мейненгена, щоб про це думати.

Є інше. Це — Генріх Зайднер. Його треба не випустити з рук і використати в своїх інтересах. Надто вже він необережний у розмові. Надто вже багато плеще язиком. І нехай плеще! Треба, щоб плескав і далі. А всі ці його розмови слід запам'ятати, знадобляться! Настане час, знадобляться! Треба тільки швидше оте дівчисько з його рук вирвати…

Вже через день-два Юра, Петя і їхня подруга Марта переконалися, що в їхньому житті настали помітні зміни.

Коли хлопці, як було заведено, прийшли до Янчука рівно о восьмій ранку, щоб слухати газету, він різко вигукнув:

— Сьогодні читання не буде! І взагалі не буде. На манеж! Ну, швидко! І дівчину теж — на манеж!

Юра і Петя радісно переглянулись. Невже справді кінець отим осоружним читанням?.. І невже пан Зайднер уже домовився з Янчуком про Марту?

Вони майже викотилися з вагончика невисокими дерев'яними східцями і побігли до Марти.

Марта вже прибрала у вагончику, збігала в магазин і тепер сиділа перед люстерком та розчісувала своє хвилясте жовте волосся. Розчісувала, а воно не слухалось її і падало на плечі густими звивистими пасмами.

— Пан Зайднер сказав, що тепер я тренуватимусь разом з вами! — усмішкою зустріла вона хлопців, які ступили на поріг.

— Янчук теж сказав, щоб ти з нами йшла на манеж. І всі разом побігли в цирк.

На якийсь час забули, де вони й що з ними. Як безтурботні кошенята, борюкались, перекидались одне через одного, наповнюючи сміхом та веселощами велике кругле приміщення цирку. Ні, вони зараз навіть не думали про номер, який їм доведеться готувати, про трюки, взагалі про цирк. Вони просто бавились, як бавляться всі діти на світі, коли їм ніхто не зважає, коли над ними не тяжить влада і воля старших, які вже не можуть і не вміють віддаватися безтурботним, природним, людським веселощам. Юра схопив Петю за ногу і тяг його спиною по килиму. Марта, захищаючи Петю, перечепила Юру, і він упав, встигнувши і її звалити на землю. А в цей час і Петя схопився на ноги, навалився на обох разом, і покотилися живим клубком по килиму.

— А це що таке! — пролунав раптом різкий голос Янчука. — Так ось що ви затіяли, замість ділом зайнятись!

Всі троє хутко підхопилися. Обличчя враз стали аж надто серйозними. Дивилися на Янчука розширеними, зляканими очима. А він стояв перед ними, високий і широкий, як гора, і ляскав батогом по блискучій халяві.

Він ніколи не розмовляв з хлопцями, як звичайно розмовляють люди між собою, а тільки — короткими окриками і наказами.

— Сітку!

Хлопці, а з ними й Марта, кинулися підтягати сітку. Янчук бачив, що їм важко, але сам і не подумав узятися за вірьовку, тільки перевірив, чи добре натягнута, чи достатньо пружинить. Потім пальцем підкликав до себе всіх трьох. Ткнув батогом у Юрині груди.