Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Так чи інакше, але Янчук все ж лишився задоволений репетицією. Тепер уже він був певний, що справи підуть добре. Ефектний трюковий номер у нього буде.

— О четвертій знову на тренування! — наказав він, залишаючи манеж, і кинув на бар'єр кілька монет: — Купіть собі поїсти.

Гроші він давав двічі на день: вранці і ввечері. Давав мало. Але хлопці вирішили витрачати їх так, щоб хоч потроху, але їсти тричі на день. А то можна зовсім охлянути.

Цього разу, біжучи в їдальню, вони захопили з собою й Мар-ту. Юрі дуже не хотілося розлучатися з дівчиною.

Марта охоче пішла з хлопцями. Навіть взялася показати їдальню, де не дуже дорого можна з'їсти тарілку гарячого супу і тоненький шматочок підсмаженої ковбаси з капустою.

Дорогою Юра витяг з внутрішньої кишені свого піджачка невеличку фотокарточку, показав Марті:

— Це я з татком і мамою.

Фотокарточка була трохи пом'ята, але обличчя не попсовані. Марта з цікавістю розглядала їх.

— У мене теж є мама і татічек, тільки я не знаю, де вони й що з ними, — сумно сказала дівчинка.

— Я теж не знаю, — промовив Юра. — Оце тільки фотокарточка лишилася… Я її завжди носитиму з собою!

— А в мене тільки мама є. Та ще сестричка і троє братиків, — вставив Петя.

Якийсь час ішли всі троє посмутнілі і мовчазні. Пригадували домівку, рідних. Нарешті зупинились перед дверима, що вели в напівпідвал.

— Це та їдальня, — сказала Марта. — Тут їдять тільки бідні люди.

Вони витратили всі гроші, які дав Янчук. Але Юра і Петя не шкодували. Обом їм гарно було з Мартою.

А поївши, пішли ходити по вулицях.

Чуже місто. Чужі люди. Чужа мова.

Впадало у вічі, що місто жило неспокійно. Раз у раз проходили колони солдат, бігли воєнні автомашини, санітарні грузовики з пораненими.

— Значить, і їх наші б'ють, — тихо, майже пошепки, сказав Юра. — Бреше Кріт, що фашисти йдуть тріумфальним маршем. То тільки в їхніх газетах пишуть…

— Недавно пан Зайднер сам з собою розмовляв. Дуже п'яний був, — сказала Марта нібито зовсім ні до чого і змовкла.

— Ну то й що? — здивовано запитав Петя.

— Раніше він тільки пив і мовчав. А тепер — балакає… Мені аж страшно стає. Ось і вчора увечері — теж…

— Про що ж він? — поцікавився Юра.

— Я ще не все розумію по-німецьки. Лаяв війну і Гітлера. А далі не розібрала, бо він почав скреготіти зубами і — чи сміявся, чи плакав. Мені стало страшно, і я накрилася ковдрою з головою.

Юра став дуже серйозний. Він узяв Марту за руку й перепитав:

— Це ти… не вигадала? Правду кажеш?

— Правду, — кивнула головою дівчина.

— Тоді нікому більше не говори. І йому самому не нагадуй. Ясно?

— Ясно.

Коли вже повертались додому, Марта сказала:

— Мені теж хочеться працювати з вами.

— Щодня тренуватись треба. Це — важко, — зауважив Юра.

— А я й тренуюсь. Тільки як ніхто не бачить… У вагончику, — сказала Марта і зашарілась. — Я люблю цирк. На підкидних дошках працювала. І літати зуміла б так, як ви.

— А ти поговори з паном Зайднером. Може, й дозволить.

— Поговорити? Справді, поговорити? — захоплено вигукнула дівчина. — А тоді що?

— Тоді? — Юра раптом згадав, що вони — не в Радянському Союзі, не серед своїх людей і не серед своїх рідних. Мартине бажання може перетворитись для неї на велике горе. І він спитав:

— А може, не треба, Марто? Тобі зараз непогано у пана Зайднера. А почнеш працювати, хто його знає, як воно обернеться. Попадешся Кротові в руки, він з тебе знущатись почне.

— Ні, ні, я дуже хочу виступати з вами! — наполягала Марта. — Я смілива. Я не боюсь висоти. Ось побачите!.. І я неодмінно поговорю з паном Зайднером.

Марта ледве дочекалась, коли закінчиться вечірня вистава. Коли до вагончика зайшов Генріх Зайднер, вона лежала на своєму ліжку, закутавшись у ковдру з головою. Лишила тільки маленьку шпарочку для очей. Крізь ту шпарочку уважно стежила за Зайднером.

Він, як і кожного дня останнім часом, витяг з кишені пляшку горілки, шматок ковбаси і почав пити. Пив мовчки. Щось зосереджено думав, дивлячись у якусь невидиму точку. Обличчя у нього весь час змінювалось. Змінювався і вираз очей.

Марта тихесенько вилізла з-під ковдри, спустила ноги на підлогу.

Він, здавалось, не звернув уваги на шурхіт. Тільки немов прокинувся і закурив сигарету. Дівчина мовчала. Мовчав і він. Так минуло кілька хвилин. Марта все ще не наважувалась заговорити до нього.

Нарешті він сам повернувся до неї й запитав:

— Чому не спиш досі?

— Пане Зайднер. Дозвольте мені у вас щось попросити.