Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Тільки з Борисом Усиком не познайомив Федя Маринки. Навіть думка про те, що вони можуть знати одне одного, викликала у Феді якусь неясну тривогу. Але одного разу, коли Федя з Маринкою йшли сонячною вулицею міста, Борис Усик сам підійшов до них. Власне, він вдав, що підходить до Феді, як до близького товариша, але Федя знав, що то був лише привід. Усик перший простяг руку дівчині, посміхаючись своїм рожевим ротом:

— Будьмо знайомі, — і назвав себе.

Вона відповіла, цього вимагала звичайна чемність.

Феді страшенно хотілося, щоб Усик пішов собі геть, але він уперто не відставав і сипав, як із мішка, заяложеними жартами. Нарешті, він відстав. Але Федю ще довго не залишало таке відчуття, нібито Борис Усик незримо стоїть між ним і Маринкою.

Того ж вечора, вже на кораблі, Усик, масно поблискуючи очима, сказав Феді:

— Гарну діваху ти собі відчикрижив. Федя зблід, зробив рішучий крок уперед.

— Не смій так про неї!.. Чуєш?

Борис злякано відсахнувся, не чекав такого від Феді. Але зараз же опанував себе, негарно засміявся:

— Ха-ха!.. Боїшся, щоб не відбив?.. — І пішов геть своєю хитлявою ходою.

Кілька днів після того Федя носив на серці гіркий намул. Потім усе забулося, стерлося з пам'яті, як поганий сон.

Зараз інше тривожить його: чому вчора не прийшла Маринка? Мабуть, сталося щось несподіване, бо якби вона знала, що не зможе прийти, то сказала б йому.

«А що, як і сьогодні її не буде?» — думає Федя, і серце йому холоне.

Вечір наближається повільно. А тривога зростає. Думки про Маринку, про виступ сплуталися в один тугий клубок, і Федя майже втрачає владу над собою… Йому видиться велика зала, битком набита людьми, чується гомін голосів. Вони вдвох з Маринкою на сцені, співають пісню. Таку, якої ще ніхто й ніколи не чув. Вони дивляться одне одному у вічі і розуміють, як їм гарно. І всім стає радісно та легко від тієї пісні, бо вона розповідає про їхнє кохання…

Федя ніби прокидається від сну. І посміхається сам до себе. Так, зараз це була тільки мрія, гаряча й бажана, але вона може стати дійсністю. Він домовиться з Маринкою, і вони таки співатимуть удвох. І як це раніше не з'явилася така щаслива думка.

Феді хочеться поділитися з ким-небудь своїми мріями, щоб і інші порадувались разом з ним. Адже це дуже гарно — носити в серці радість і щедро ділитись нею.

Але всі зайняті ділом. Тільки Борис Усик вже цілу годину сидить на кормі і до сонячного блиску начищає ґудзики на бушлаті. Але йому Федя нічого не скаже. Хто-хто, а Усик хай навіть і не здогадується, про що він зараз думає.

Вечір розпочнеться виступом хору. Хористи метушаться, нервують. Решта учасників художньої самодіяльності поки що вільна. Хто переодягається, хто налагоджує свій інструмент, а хто і взагалі сидить, чекає на свою чергу.

Федя кидається з кімнати в кімнату, шукає Маринку… Ага, ось і вона, в дверях зіткнувся з нею. Вона в темно-синій спідничці, у білій сорочці з широкими гаптованими рукавами, на грудях намисто, на голові вінок, плечі в барвистих стрічках. Як пишна квітка. Такою ще ні разу її не бачив… І інші дівчата так само одягнуті, але Федя бачить тільки свою Маринку, свою любу дівчину.

— Маринко, чому тебе вчора не було? Я так злякався за тебе.

Вони зустрічаються поглядами. В його очах невимовна радість, вони сонячно сяють, голублять її. Вона дивиться йому в обличчя так, ніби вивчає його уважно, і губи її дивно здригаються, немов хоче щось сказати і не може.

— Що з тобою, Маринко? — В голосі Феді стільки тривоги й турботи, що всю її проймає несподіваний дрож.

Вона коротко кидає:

— Ніколи зараз. Потім все розкажу, — і зливається з гуртом дівчат-співачок. Керівник квапить їх на сцену.

Виступи йдуть один за одним. Співи, танці, музика, декламація… Зала раз у раз гримить оплесками. Але Федя все сприймає лише якимсь куточком свідомості. В голові, ніби: цвях, засіли слова: «Потім розкажу…» Що вона розкаже потім?.. І чому так дивно затремтіли її губи?… Раптом він чує:

— Карпенко, твій вихід. Швидше!

Федя виходить на сцену. Море людей в напівзатемненій залі. Їх так багато, що кожного окремо навіть побачити неможливо. Але потроху очі звикають. Він уже помічає своїх з корабля. Командир залишив тільки змінну вахту, а решту відпустив на концерт. Он він і сам сидить серед матросів… А он і боцман Волощук, посміхається до Феді, киває йому головою, підбадьорює.

Федя бере перший акорд, і зала затихає, завмирає в напруженому чеканні. Тільки цікаві очі світяться йому з притемненої глибини. Озвалось піаніно… І полилася пісня… Федя співає про героя-моряка, який не пошкодував свого життя за велике народне щастя. Пісня лине у величезній залі вільно й широко. Звуки гітари то невидимими дзвіночками перекликаються між собою тихо й печально, то рокочуть, здіймаючи справжню бурю. Федя навіть сам не розуміє, що з ним коїться. Чи та коротка розмова з Маринкою так загострила в ньому всі почуття, напружила кожен нерв у тілі, чи оця маса людей розбудила в ньому незнані досі творчі сили… Федя співає ще й ще — про славну чорноморську столицю Севастополь, про молодого моряка, який у далекому плаванні сумує за рідною землею, про незрадливу матроську дружбу.