Віґдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

Запала тиша. Діти мовчки дивилися на Розбійницький дім — там світилися вікна, а в Розбійницькому саду німотно стояли високі, темні дерева.

— Як на мене, не такою вже й поганою була ця Гельґа, — порушив мовчанку Йорґен.

— А хіба порядно обрізати коси дівчатам? — заперечив Даґ.

— Вона ж не винна, що покохала сина священика…

Ніхто не зронив на те й слова. Ейнар, Даґ і Кнут крутили в повітрі своїми велосипедними ключами.

Беата дивилася на Йорґена. Анна теж не зводила з нього очей. Їй аж гаряче стало від його слів про те, що Гельґа-Розбійниця не винна в своєму коханні до поповича. У душі вона теж так вважала.

Вважала Гельґу класною дівчиною.

На землю впали великі краплі дощу.

— Ой-ой! — заметушилися хлопці. — Велосипеди мокнуть! Треба поквапитися! — і вони побігли вниз стежкою до воріт, а звідти — на пустир.

— Мені час додому вечеряти, — сказала Беата й теж побігла.

Услід за нею побіг і Йорґен, хоча на нього не чекав під дубом велосипед.

Коли дісталися дуба, почули голос Кнутового тата з веранди.

— Кнуте! — репетував тато. — Негайно ходи їсти! Ти вже давно мав повечеряти!

— Я вже йду! — відгукнувся Кнут і наліг на педалі. Голос батька лунав сердитіше, ніж зазвичай.

Дощ полив як з відра. Діти вмить промокли наскрізь. Над головами нависало чорно-сіре небо, тіло сковував пронизливий холод, хоч зима вже й відступила. У повітрі пахло весною — вогкістю і сирою землею.

Анна, Беата, Ейнар, Даґ і Йорґен збилися купкою під дубом. Під гіллям, біля самого стовбура, дощ не так дошкуляв. Анна стояла між Даґом і Беатою, Йорґен — віддалік. Однак Анна відчувала його запах, він пахнув мокрим вовняним светром.

— Мені час додому, — озвалася Беата. — Удома вже давно мали вечеряти. Мені не дозволяють допізна затримуватися надворі, принаймні не тоді, коли дощить. Я можу застудитися…

Беата вийшла з-під прихистку дуба на дощ і побігла через пустир до жовтого будинку.

— Які тут перегони під дощем… — озвався Даґ. — Ще застудимося!

— Та й нецікаво змагатися без Туне й Еллен, — додав Ейнар.

— А що робитимемо? — запитала Анна.

Вона сподівалася, що хлопчаки залишаться. Сподівалася, що вони ще довго постоять під дубом, бо так затишно було ховатися укупі від дощу.

— Нам час додому, на вечерю, — твердо сказав Даґ.

— Так, нам час додому, на вечерю, — повторив за братом Ейнар.

— Еге ж, — погодився з ними Йорґен.

Брати зняли з велосипедів замки й поїхали під зливу. Навіть не попрощалися, так спішили, щосили крутили педалі, аби не промокнути ще більше. Йорґен теж побіг, тримаючи руки над головою. Анна залишилася сама. Їй не було куди квапитися, так гарно стояти під дубом, хоч і промокла до нитки. І голод теж їй не дошкуляв.

Уле з меншими сестричками, напевно, давно попоїли. Тато з мамою сердитимуться, що вже пізно, а вона волочиться бозна-де. А якщо вони розсердяться, вона, мабуть, розплачеться. Бо такий вже нині день…

Дні не схожі між собою, деякі бувають дуже навіть сумні, якщо на тебе хтось сердиться. А батьки вважають, що для четвертокласниці кожний день має бути гарний і веселий, бо вона ще маленька.

Дощ не вщухав, гамселив величезними краплями, заливав личко, неймовірно важко було їхати велосипедом розмоклій землі. Проте Анна не зважала, думала про Гельґу-Розбійницю, яка втекла з коханим аж у Францію. Можливо, теж мокла під зливами, боролася з вітрами, ночувала під деревами… Але заради кохання можна ще й не таке стерпіти.

Мабуть, класно жити у Франції, коли поряд немає ні батьків, ні вчительки, лише коханий!

Анна поставила велосипед під зеленим будинком і зайшла досередини.

— Анно, — з докором сказала мама.

— Анно! — ще з більшим докором сказав тато.

— Ти добре знаєш, що ми вечеряємо о пів на п’яту! — сказала мама.

— Еге ж, у цьому домі обідають о пів на п’яту! — підтримав її тато.

— А вже минула шоста, — вела далі мама.

— Ой, уже шоста? — стрепенувся тато — він мав комусь зателефонувати перед шостою, але забув.

— Це вона в тебе вдалася, Рольфе, — буркнула мама.

Довелося Анні вечеряти в кухні на самоті.

Сестрички вже одягнули піжами — скоро їх вкладуть спати. Уле майстрував у своїй кімнаті модель літака. Мама ввімкнула кухонне радіо, щоб Анна не почувалася дуже самотньо. На вечерю вона зготувала рибну запіканку.

Анна не була голодна. Зате дуже смутна, бо по радіо грала невесела музика.

Мама зайшла в кухню і сказала:

— Бр-р, яка жахлива погода. Гадаю, нині вже ніхто й носа надвір не потикне, якщо вдома так затишно.