Віґдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

— Бувай! — кинув на ходу.

Кров шугонула в жилах, гаряча кров.

— Бувай! — відповіла вона, але запізно, бо, доки отямилася, опинилася далеко внизу, а Йорґен зник.

Глибоко в душі Анна вже знала: вона кохає Йорґена Рюґе!

Вона не могла думати ні про що інше, а прийшовши додому, ледь не забула намастити хліб полуничним варенням. Їй заважала присутність старшого брата Уле й маленьких сестричок, хотіла побути сама.

— Не хочеш посидіти з Уле й сестричками, Анно? — запитала мама.

— Ні…

Анна зачинилася у своїй кімнаті й без упину виводила в чернетці: Йорґен Рюґе, Йорґен Рюґе, Йорґен Рюґе…

— Чим ти займаєшся, Анно? — зазирнула до неї мама.

— Готую уроки! Зачини двері! — огризнулася Анна. Вона була зла.

— Чого ж ти сердишся! Не маєш жодних підстав… Хіба не тобі вчора купили новий пенал! — і мама голосно хряснула дверима.

Я кохаю Йорґена Рюґе — написала Анна, а тоді вирвала аркуш із зошита й подерла його на дрібні клаптики, зім’яла їх у кульки і позапихала в дірки, що зосталися від гіллячок у дерев’яних стінних панелях, — як найбільшу таємницю.

Треба більше довідатися про нього.

— Я пішла! — гукнула вона братові й сестричкам.

— Куди?!

— Не скажу…

— Ото мале опудало! — буркнув Уле.

Анна проминула будинки Ейнара й Даґа, Кнута й Беати, виїхала на перехрестя під пагорбом. Ніде нікого не було. Далі подалася через пустир до Розбійницького саду. Назустріч теж ніхто не трапився. Знову з’їхала донизу на пустир, повз дуб — до місця, де взимку облаштовували ковзанку. Тепер там виднілися самі лиш калюжі та багнюка. Анна уявила собі, ніби бере участь у велозмаганнях, умовою яких є заборона в’їжджати в калюжі; ніби навколо багато глядачів, а поміж ними — Йорґен та решта шкільних друзів. Але Йорґен не зважав на інших учасників, дивився лише на неї і палко бажав їй перемоги.

Ретельно об’їжджаючи калюжі, Анна мугикала собі під ніс пісеньку про едельвейс, найгарнішу пісеньку на світі. Витанцьовувала з піднятими руками, бо вміла їздити на велосипеді, не тримаючись керма, і мріяла стати танцівницею.

— Ваааууу! — вигукував Йорґен, плескаючи в долоні.

Потім Анна з’їхала з «ковзанки» й повернулася тією ж дорогою — повз дуб — до підніжжя пагорба. Ніде ні душі… Певно, усі сиділи по хатах, наминаючи канапки з полуничним варенням.

Анна замкнула велосипед на замок і вилізла на дуба — звідти вона бачила все навкруги, зате ніхто не міг побачити її. Їй видно було кімнату Беати. Беата сиділа на ліжку й читала книжку, не інакше як підручник з історії.

— Беато! — гукнула Анна. — Виходь надвір!

Беата підійшла до відчиненого вікна.

— Ти де?

— Тут, на дубі! Сталося щось надзвичайне!

— Що?

— Виходь! Я не можу сказати цього вголос…

Беата вийшла з дому. Анна злізла з дуба й зашепотіла до подружки:

— Я бачилася з новеньким…

— Овва!

— Ну, майже.

— Як це — майже?

— Він сказав «Бувай!» до мене, усміхнувся і помахав рукою, — трохи прибрехала Анна.

— Справді? — округлилися очі в Беати. — Може, він захоче стати твоїм хлопцем?

— Цілком можливо, — відповіла Анна, потай мріючи про це.

— А що, як покликати Ейнара, Даґа, Кнута й новенького та влаштувати велоперегони?

Друзі щовесни, тільки-но погода дозволяла вивести з комор велосипеди, влаштовували велозмагання: хто швидше проїде без ніг на педалях. Інколи хлопці каталися з дівчатами на задньому багажнику. То було найвеселіше!

— Хлопці — за кермом, а ми — позаду!

— Ну, не знаю, — засумнівалася Беата. — Я саме хотіла попереставляти меблі в своїй кімнаті.

— А той, хто засікатиме час, залізе на дуба!

— Але я ще не вивчила історію і збиралася навести лад серед своїх глянцевих листівок.

— Можемо натомість пограти в хованки.

— О, це вже краща ідея, — зраділа Беата. Кататись наввипередки, сидячи на багажнику, вона боялася.

— Хто їх покличе — ти сама чи ми вдвох? — запитала Анна.

— Ти, — відповіла Беата.

Кликати друзів пішли обидві.

Коли надійшли Ейнар з Даґом та Кнут, а Кнутів тато з веранди гукнув, що Кнут забув з’їсти канапку й одягнути шалик на шию, Анна зібрала всіх навколо себе й прошепотіла:

— Маємо піти до Розбійницького дому й запитати, чи не захоче новенький погратися з нами в хованки або позмагатися на велосипедах.

— А не ліпше запитати Туне й Еллен? — запропонував Кнут.

Кнутові дуже подобалася Еллен, і йому кортіло, щоб Еллен сиділа на велосипеді позад нього, тримаючись за сідло. Якщо ж до них приєднається Йорґен, то хтозна, чи не захоче Еллен кататися з ним. Кнут усеньку ніч не спав, тільки й думав про такий варіант. Тому й бовкнув, ніби в Йорґена страхітливо великі шпарини між зубами.