Віґдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

Невже всі вже дізналися? Дізналися, і тепер ніхто не схоче бути їй другом… Може, тепер ганьбитимуть її і обстрижуть наголо, як Кнута?

Анна присіла навпочіпки в кущах біля велосипеда, щоб перечекати, доки всі підуть собі геть. Під задок поклала торбинку, бо земля була мокра, але спершу вийняла з торбинки щоденник. Писати про косу не хотілося, тож вона написала таке:

Любий щоденнику.

Що тепер зі мною буде?

Треба спробувати стати схожою на Стомпу, героя книжкового серіалу. Він завжди був такий веселий. Я вже ніколи не буду веселою…

Раптом Анна згадала про аркушик від Уле. Вона знайшла його в торбинці, розгорнула. Аркуш, без сумніву, був видертий зі шкільного підручника. Де-не-де виднілися виправлення, зроблені рукою брата.

Вірш був такий гарний, мов пісня. Анна кілька разів прочитала його подумки, хоч і не все розуміла. Вона шепотіла слова й знову плакала, бо сліз, як виявилося, мала ще багато. Здавалося, що все правда: і що Йорґен кохає її, і що тремтить від кохання. Навіть попри фальшивий любовний лист. І навіть попри обстрижену косу Еллен?

Анна довго сиділа під кущем. Стало темно-темно. Прийшла ніч. Похолодніло, змерз задок. Анна згорнула аркуш і подалася через пустир до бомбосховища. Позазирала у вентиляційні вічка — ніде нічого.

Звідси, з-під бомбосховища, видно було всі будинки, окрім Кнутового; той ховався за пагорбом. Анна бачила дім Беати. Вікно її кімнати не світилося, певно, вона вже спить. Майже ніде в селі не світилося. Усі полягали спати, повмощувалися, мабуть, затишно під ковдрами, ніби нічого й не сталося.

Анна, відганяючи від себе думки про тепле ліжко, подалася до Розбійницького саду.

Було дуже темно, страшенно темно й холодно. І Анна — сама як палець. Заходити до саду через ворота вона не хотіла — ще хтось побачить, ліпше перелізти через паркан.

Дівчинка взялася за дві планки, підтягнулася, перекинула одну ногу й завмерла. Їй почулося, ніби хтось там ходить. Треба квапитися, але нога зачепилася, і вона впала додолу, виломивши обидві штахетини. Тепер у паркані зяяла дірка.

Анна не наважувалася встати на ноги, лежала долі, прислухаючись. Навколо панувала тиша, безгомінна тиша. Дівчинка напружено вдивлялася у дерева, кущі, чорні тіні Розбійницького саду. Чи варто йти далі?

Але ж вона більше не боялася убивці! І в примару Гельґи-Розбійниці не вірила! То ж усе тільки вигадки, історії, які складають про незвичайних людей, яких давно вже немає. Про Гельґу пліткують тільки тому, що вона обстригла косу Кнутовій бабусі. Може, й про неї складатимуть легенди, може, й про неї казатимуть, ніби вона блукає десь примарою?

У Розбійницькому домі світилося лише в передпокої, решта будинку поринала в темряві. Анна не знала, де вікно Йорґена. Він, напевно, спить. Надворі ж ніч!

Раптом їй стало страшно, вона таки боялася примар і розбійника-вбивці. А якщо вони існують насправді, тиняються садом, а вона тут зовсім сама?

«Ні, ні, ні, це неправда!» — переконувала себе дівчинка. Змусила себе думати про щось інше — про морошковий крем та гру в хованки — і рушила далі. Дійшла до того місця, де трикутником росли три височенні дерева, а поміж ними стояв камінь. Сіла на кам’яну брилу. Тут нещодавно сиділи вони з Йорґеном і розмовляли. Не боялися ніякого вбивці, вірили, що Гельґа-Розбійниця не загинула й живе десь у Франції.

Анна довго сиділа на камені, згадуючи ту розмову Потім вийняла аркуш з торбинки й ще раз перечитала вірш.

Глянула в бік Розбійницького дому. Він ледь виднівся у непроникній темряві поміж велетенськими деревами. Анна відчула неймовірну втому, уявляла собі Йорґена, який спить у своєму ліжку, під теплою ковдрою. А може, й не спить. Може, думає про неї. Якщо вже знає про обрізану косу…

Анна так втомилася, так страшенно втомилася… Вона обійшла камінь і лягла поспати, притулившись до нього спиною. Під голову — замість подушки — підмостила торбинку. Камінь здавався майже теплим. Уявила собі, що то стіна, стіна біля ліжка в Розбійницькому домі.

Лежала так довго-довго.

Може, й засинала час від часу.

Та раптом почала дуже мерзнути. Так мерзла, аж трусилася. Знову пересіла з мокрої землі на камінь. Нараз помітила, що темрява вже не така густа, виразно проступили дерева й Розбійницький дім.

Анна вже не боялася, аніскілечки. Бо всю ніч пробула в Розбійницькому саду й нікого там не побачила, ні примар, ні розбійників.