Віґдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

— Анно! — гукала мама.

— Анночко! — гукав тато.

— А вечеряти? Я маю на десерт млинці! Анно! Анно! — гукала мама з вікна.

Але Анна щодуху мчала геть. Вони нічого не розуміють! Вони нічогісінько не розуміють! Вони не розуміють, що справа зовсім в іншому .

На перехресті хтось її окликнув. То був Уле. Він стояв на чубку пагорба в своїх жовто-зелено-смугастих штанах. Заступив на чати після школи.

— Я для тебе щось маю!

Анна не мала наміру зупинятися, не хотіла, щоб брат помітив її сльози. Але ж він щось має для неї!

— Що там у тебе?

Уле з’їхав донизу, різко став, аж гальма вискнули. Обернувся за своїм ранцем, довго в ньому копирсався, не замовкаючи ні на мить:

— Це в нас було на уроці рідної мови, вірш Обстфельдера, саме для тебе; я весь час думав про тебе, доки вчитель декламував, вирвав аркуш, дуже тобі підходить, ось тільки дещо підправив, саме так, як ти розповідала…

Нарешті Уле знайшов аркуш паперу й простягнув Анні.

— Що це з тобою? Ти плакала?

— Гм, — буркнула Анна, схопила аркуш і поїхала геть. — Я не маю часу, зовсім-зовсім не маю часу…

Анна відчувала, як Уле дивиться їй у спину. Вона щосили налягала на педалі, аж упріла, а литки звело судомою. Від’їхавши далеченько, де Уле вже не міг її бачити, Анна поклала аркушик із віршем до торбинки й попрямувала до будинку Еллен.

Треба було швидко здійснити задумане, поки не передумала.

Закохані здатні на дивні вчинки. Якась коса — не такий вже й великий злочин…

Двері відчинила Еллен.

— Привіт, Еллен!

— Знову припхалася зі своєю картатою торбою? — пирхнула Еллен. — Носиш у ній таємниці?

Анна лиш усміхнулася, і від тієї силуваної усмішки їй аж щелепи заболіли, ґумміамбра , — вишкірилася подумки.

— Привіт-привітики! — промовила ще раз.

— Йорґен Рюґе тебе більше не кохає! — ущипнула Еллен.

— Знаю…

— І не вважає тебе гарненькою…

— То й що…

— Навіщо приперлася? Може, ще фальшивих любовних листів принесла? Я про все розповіла мамі!

— Я подумала, може, ми помиримося…

— Ха! Гадаєш це так просто? А якщо я не хочу?

— Я собі подумала, що могла б заплести косою твій «кінський хвіст». Він такий розкішний…

— Так, найгарніший «хвіст» у школі! — запишалася Еллен. — Найгарніший на всю школу!!!

— Це правда, — кивнула Анна.

— Що ж, можеш заплести, але заприсягнися, що будеш мені вірною! Завжди!

— Звісно, — сказала Анна. Вона брехала.

— І в бійках будеш на моєму боці!

— Так, — знову збрехала Анна.

— Ну, якщо мій «хвіст» найгарніший у школі, то дозволю тобі заплести волосся. Надворі чи вдома?

— Надворі… Така гарна нині погода…

Анна докладала багато зусиль, щоб поводитися невимушено.

Еллен принесла стілець, щітку до волосся і глянцевий журнал, і вони попрямували під сливку.

— Тобі теж кортіло б мати такого «кінського хвоста»? — зверхньо запитала Еллен і зручно вмостилася на стільці, відхилившись на спинку. — Пограємося у перукарню, — запропонувала вона, розгортаючи журнал.

— Пограємось, — сказала Анна.

— Зачеши мені волосся догори, як нареченій.

— Гаразд…

— Ніби я виходжу заміж за Йорґена…

— Гаразд!

Анна розчесала волосся. Рожевою густою щіткою з тонкими шпичками. Волосся Еллен мала пишне, м’яке, темно-каштанове, важке… Воно сяяло, хвилювалося, стікало між пальцями, немов пісок. Так приємно було торкатися його, воно так гарно, свіжо пахло. Анна навіть забула, що то волосся Еллен.

Якби ж то вона мала таке блискуче, густе, темно-каштанове волосся, яке кожному кортіло б помацати, відчути на дотик. Якби ж то вона мала таке…

Анна чесала згори вниз, знову й знову. Торбинку затиснула між ногами. Там лежали ножиці.

Потім Анна почала заплітати волосся, розділила на три пасма й сплела гарну, товсту косу. Її легше обтяти, ніж розпущені кучері. Гельґа-Розбійниця обрізала саме косу.

— Укладеш зачіску? — запитала Еллен. Звичайна коса їй не подобалася, вона хотіла високу зачіску, яку роблять нареченим.

— Спершу заплету косу, а зачіску для нареченої зроблю потім, — відповіла Анна. — Буде така, наче ти виходиш заміж за Йорґена…

— Ти така дивачка, — мовила Еллен. — Усі так кажуть, навіть моя мама й мій тато. Не схожа на інших, б’єшся з хлопцями, нехтуєш навчанням у школі…

Коса готова. Анна обхопила її рукою, вона була тугою і штивною на дотик, немов канат, справжній канат.

Другою рукою Анна відкрила торбинку.

— Я поки що перев’яжу Гумкою, — сказала вона. — Тим часом…