Лідія Гулько - Лісові оповідки

– Треба вертатися додому, – сказав собі Мазунчик. – Але не поляною, а лісом, щоб мурахи не кусали.

Сказав і пострибав.

Дорога в обхід виявилася довгою. На ній траплялися глибокі рівчаки, кущі жалкої кропиви і колючого терну. Зайча перестрибувало жаб’ячі озерця, глибокі нірки жуків-рогачів, сухі шишки та гілки.

Раптом по сіренькій спинці загупали, мов жолуді, великі краплі дощу.

Зайча шмигнуло під лопухи. Під величезними листками було сухо й затишно. Зайча прилягло. Із задоволенням спостерігало за дощем.

Біля лопухів утворилася річечка. Вода у ній вирувала, підхоплюючи все на своєму шляху. Швидкий потічок ніс бджілку жовтим черевцем догори.

Мазунчик викотив бджілку з річечки. Бджілка тремтіла від холоду. Він хукав на неї. Комаха від теплого подиху зігрілася. Блимнула величезними очицями і запитала:

– Де я?

– Бджілко, ти зі мною, під лопухами. Тут сухо і затишно, – втішав бідолашну комаху зайча. – Це я тебе визволив із полону води.

– Сердечно дякую тобі, Мазунчику.

Бджілка ретельно оглянула себе. Спочатку смикала по черзі лапками – перевіряла чи всі цілі. Потім розправила крильця. Насамкінець втупилась очицями у проміжок між величезними листками. Там голубів клаптик неба. Бджілка довго його вивчала. А коли вивчила, то наказала собі:

– Розпогодилося. Лети, бджілко. Працюй. Збирай з квітів солодкий нектар.

– Не лети. Будь зі мною, – просив працьовиту комаху Мазунчик.

– Ні, не гоже сидіти. Треба братися до праці, – стояла на своєму бджілка.

– Ти маленька. А маленькі не працюють. Маленькі лише бавляться.

– Мазю, ти сам так вирішив? Можливо, тебе хтось цьому вчив? – спитала бджілка.

– Навчили друзі. Мекека з Рудим Хвостиком. Спасибі їм, – похвалився Мазунчик.

– Жу-жу-жу, – продзижчала бджілка. – Який сором! Який сором! Мазунчик повірив неробам і сам ледарює.

Бджілка вже погрозливо дзижчала.

Зайчик подумав, що вона хоче його шпигнути. Тому завбачливо прикрив носика передніми лапками. Але бджілка його не шпигнула. Лише сердито дзигнула й вилетіла з-під лопухів.

Мазунчик задумливо чухав лапкою за вушком. Думав уголос:

– Мої родичі працюють. Увечері прийдуть стомлені. Нарву смачних листочків. Приготую для родичів салат. І обов’язково застелю своє ліжечко.

Ще трішки подумав і дав собі страшну клятву:

– Щоранку застелятиму ліжко і прибиратиму після себе. Якщо порушу клятву, то хай мене з’їдять мурахи.

З легким серцем Мазунчик вистрибнув з-під лопухів.

Заяче маля збирало листочки кульбаби і материнки, рвало солодкі квіточки деревію. І, звичайно ж, співало: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля-ля».

Цю пісеньку знає кожен хлопчик і дівчинка.

Наступного ранку Мазунчика ніхто не злякав. Він сам прокинувся. Застелив ліжечко і вистрибнув із хатки.

На галявині було багато сонця і яскраво-зеленої трави. Вони підказували, що пора снідати.

Зайчик скуб траву і оглядався. Чому друзів на Маленькій галявині немає? Зайчик почав заглядати у кущі. Мекека з Рудим Хвостиком в кущах не ховалися.

Мазунчик збирав гриби, горішки, смачні листочки конюшини та заячої капусти (її ботаніки назвали очитком пурпуровим). Він їх з’їсть на обід. Складав харчі окремими купками. Гриби до грибів, горішки до горішків, смачні листочки конюшини та заячої капусти теж порізно. За роботою мугикав під ніс улюблену пісеньку: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля…».

Пісеньку він не доспівав, бо хтось грубим голосом мекнув:

– Що робиш, Мазю?

Кривенькі ніжки роз’їхалися. Зайчик гепнув на яскраво-зелену траву.

Перед ним стояло волохате страхіття. Голова здоровенна-здоровенна. І майже без очей.

– Ти хто? – пролопотів Мазунчик тремтячим від страху голосом.

– Ме-ке-ка, – мекнуло страхіття.

– Мекека? – не повірив Мазунчик.

З іншого боку обізвався незнайомий тоненький голос:

– А я – Рудий Хвостик.

Це пищало білченя, що збігало стовбуром дуба.

Зайчик приховав свій страх. Він зрадів друзям. Хоча, коли б вони самі не назвалися, то він би їх не взнав. Виглядали друзі кепсько. У білченяти розпух ніс. Мекека взагалі на себе не схожий. Ох і дісталося ж обом від мурах!

– Ме-е-е-е! Ненавиджу мурах, – хитав розпухлою головою Мекека.

– Вони противні й кусючі, – підтримав друга Рудий Хвостик.

Мазунчик зібрався за компанією пискнути: «І я ненавиджу мурах!». На підтвердження він би тупнув лапкою. Але не пискнув і не тупнув. І все через Мекеку, в якого майже не було очей. Козеня помітило смакоту, складену купками! І не лише помітило. Воно крутилося біля смачних купок. Плямкало губами і вигукувало: