Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Ні! Ні! Ні!..

Софійка так любить братика! Вона зовсім не бажає міняти його юну шестимісячну — хай і вредненьку — вдачу на жодну іншу!

Що ж робити? — гарячково шукала відповіді, бовтаючи ложкою в супові. Коли ж висьорбала чашку живлющого рятівного чаю, думки трохи прояснились.

А коли баба Валя цього ранку прийшла забирати малого до себе, ще жахніша думка пронизала дівчинку. Баба — відродження прародички Гонорати, яка заповзялася знищити нове втілення Казимира! Слід було йти в атаку. Виклично зупинилась перед бабою.

— Ану, признайтесь: ви ж таки приховуєте щось про той Леськівський замок?

— Е-е-е… Дитино, та що ти таке видумуєш? — невинно закліпала сусідка.

— С-с-софійко, с-с-схаменис-с-сь! — благально шипіла мама.

— Або ви кажете зараз самі, й ми мовчатимем, або я викрию вас перед усім будинком!

— Але ж, дитинко…

— Софіє!!! — вигукнула мама вже загрозливо.

— Кажіть, бо Ростика вам більше не бачити, як власних вух!

— Ну, все, все, умовили! — позадкувала стара. — Ввечері приходьте до мене і все дізнаєтесь!

— Господи, що дізнаємось? Це ви обоє серйозно? — перелякалась мама. — Я зателефоную, щоб замінили уроки… Ні, я, пані Валю, вам, звичайно, довіряю, але… З Ростиком побуду сьогодні сама…

Все! До замку більше — ні ногою!

Як тепер поглянути в очі Кулаківському? Як вимолити прощення за свій учорашній злочин перед хлопцем?

Але Вадим підійшов першим.

— Ну, ти й буквоїдка, ну, й зануда! — докірливо зиркнув з-під чуба.

— Ваде, я перед тобою дуже…

Але той не дослухав:

— Подумаєш, причалив на якийсь четвертак пізніше! Після школи кимарнув трохи, а потім дружбани підрулили, башку закумарили… Коротше, поки пригріб до акації, ти вже й здиміла. Облом було підождати?

Ах, так?! То кавалер сам зволили спізнитись? А вона, дурна, бідкалась, переживала!..

Залишалось хіба що розреготатись…

— Вибачте мені, дітки, простіть… — Баба винувато металась перед мамою і Софійкою. — Бог свідок: не хотіла, ненароком вийшло… Хто ж знав, що ти, Софійко, така розумна?..

Господиня поклала перед своїми прокурорами альбом зі світлинами і вказала на ту, де стояли дві скромно вбрані, убогі дівчини:

— Осьо, познаходила спеціально! Вона — та, що правіше!

— Хто?

— Таж моя двоюрідна! Зі старшою сестрою — рідною моєю бабцею!

— Гонората — в свитині? — не зрозуміла Софійка.

— Та не Гонората ніяка! Як на духу признаюсь вам, діточки: збрехала! Родичка моя — не господиня замку! Захотілось мені, старій, дурній, у пани пошитись… Насправді ж бабця мої в замок на службу найнялись! Нянькою до паненяти їхнього! Ні як пани звалися, ні як жили вони, ні як служилося бабці, нічого більш не знаю. Навіть кіт Фантик — і той не Ганнин був, а хазяйчин!..

— Ганна? Улюблена нянька Завтрашнього? Себто — Казимира Дашківського?

— І чи улюблена — теж не знаю. Одне точно: родичка моя — ніяка не пані, ніяка не Гонората… Отака я: з мужиків репаних, куди мені межи панство?!. І вас, інтелігентів, я справді не достойна! Простіть, якщо зможете…

То бабин секрет — лиш у такій дрібниці?!

— Це ви нам вибачте! — припала до старої мама, вмудряючись при цьому свердлити Софійку вбивчим поглядом. — Ми тут не все зрозуміли, понавидумували казна-чого! Вже й не знаю, як вас просити, скільки вам платити, аби не відмовились і далі глядіти малого!

Вони ще там перепрошувались, а Софійка шкідливою мишкою вислизнула з сусідчиної квартири: що ж, бувають і невеличкі проколи, не все ж тільки гладенько та гладенько!..

Софійка приховувала навіть од себе, що вже настав початок жовтня. Подумаєш — ще один невеличкий прокольчик! Подумаєш — газетна фраза про істину, яку будуть «мати на початку жовтня», трохи не справдилась!..

До того ж у їхній родині свято: увечері вирушають на день народження до тітоньки Сніжани. Дідусева розповідь про цей день і про те, як тітоньчине ім’я «впало з неба», стала вже легендою, яку теж варто відсвяткувати.

Тому поява Сашка сьогодні була зайвою. Але куди вже дінешся від цього одержимого?

— Софійко, то як діємо далі? — з ходу сипонув проблемами. — Ти не забула, що вже початок жовтня? Та й Завтрашній уранці телефонував, питав, як справи.

— Ой, та в нас поки що суцільна плутанина! — підступала здалеку. — Он і в газеті підказка була якась туманна: «Із трьох кутків поставити однакових, а вийти з четвертого боку».

— Туманна, кажеш? Чом же ти раніше мовчала? Трьох моїх сестер поставити по чотирьох кутках замковища!.. Ото поставимо та й вивеземо спокійно заповітну коробочку з Леськовичів! А тоді підсиплемо твоєму Дмитрикові…