Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

— …віддаси мені гроші за коралі? — ляпнула й одразу пошкодувала.

— Ах, ти так? — зиркнув з-під чуба. І вже готовий був іти геть, але зупинило благальне Софійчине:

— Вибач, я не хотіла!!!

— А якщо не хотіла, то плюнь на ту висюльку! Плюнь і розітри!

— Гаразд! Я вже плюнула!.. — промимрила жалібно.

— Та й стара моя питає постійно, чого не приходить та проноза, що прокляття зняла. Підсіла на тебе, відьмачка! Коротше, якщо ти до мене щось маєш, то приходь сьогодні о сьомій під нашу акацію!

Вадим поспішив уперед, а Софійка зосталась посеред осінньої алеї приголомшена і з повною душею золотого листя.

«Нашу акацію»?..

Коли Софійка остаточно змучилась, вибираючи вбрання на сьогоднішній вечір, у двері подзвонили.

Сашко влетів до кімнати з широко розплющеними очима:

— Збирайся! Ідемо! Мій шеф у справах проїжджає сьогодні через Леськовичі! Туди й назад! Я домовився, щоб нас підкинув! І магнітофона з записом «Сонати» позичив! На батарейках, не треба й розетки! Бери коробочку і вперед!

— Зачекай, але… Я не можу сьогодні… В мене важлива…

— Якщо немає кому посидіти з Ростиком — прихопимо з собою! Я попередив шефа, що в тебе може бути дитина!

— Але…

— Що є важливішим за визволення нещасного? Ти ж тільки про це й мріяла!

— Стривай, ти ще не все знаєш…

— Розкажеш дорогою! Шеф чекає унизу в машині!

— А… а ми встигнемо до сьомої? До пів на сьому?

— Встигнемо, встигнемо! Біжім!

Сашко встановив магнітофон у кутку Ганниної кімнати. Софійка повимітала з шафи павутиння й пил.

— Прошу дуже Софі не перестаратись: там є цінні думки! — не то жартував, не то ридав Дашківський.

Обоє розуміли його стан. Адже нарешті настало те, чого чекав століття.

— Ну, ще тиждень-другий я міг би пождати… — Привид швидко закліпав. — Бо якось так раптово…

— Тримайтеся, друже! — Сашко прикидався незворушним. — Усе буде гаразд!

— Ви певні, що хочете цього, Казимире?! — не витримала Софійка й кинулась до Завтрашнього. Хапала його в обійми, а він танув у неї під руками. Цілувала в щоки, але на вустах — лиш солоний присмак…

Вони плакали обоє: дівчинка і напівпрозора тінь. Метались, тягнулись одне до одного, і здалеку могло здатись, наче вони танцюють. Тим паче, що тепла й сумна мелодія вже заполонила кімнату: Сашко ввімкнув магнітофон.

— Годі, Софійко, годі… моя хороша! — Сашків голос теж зрадливо тремтів.

Бідолашний, він же не відає всієї правди, він же не знає, чим обернеться для нього Софійчин план!!!

— Сашку!!! — Це вперше озвалась до нього так ніжно, так сердечно. — Сашку!.. — сама не помітила, як на мить притулилась і до нього, як цьомнула в запалу щоку.

— Ти чого? — спалахнув од зворушення й несподіванки.

Як сказати? Ні, вже що буде:

— Казимире, пора до шафи! Гучніше музику!

Мелодія розливалась і справді наче розривала серця. Вона вирувала, і панувала, і вбивала, і воскрешала!

Коли нарешті втихла, то Софійці здалось, що і її вже розмело на порошинки.

Не дивно, що від Яна-Казимира взагалі нічого не зосталось. Бо ж хіба звались Яном-Казимиром ті пилинки, що дівчинка мітелочкою змахнула зі стінок? Дбайливо зсипала до паперового пакетика (в поліетилені ще задихнеться) і, не закриваючи його, заховала в коробочку від парфумів.

У шафі зоставалась тільки самотня привидова, чи пак Софійчина, мобілка. Не зважилась її взяти. Може, колись… від нього ще пролунає дзвінок?.. І медальйон. Його таки забере, на згадку!

— Здається, все… — Притулила коробочку до грудей і… поволі зсунулась на дірявий паркет.

— Вимкни вже ту музику… — ще спромоглась махнути рукою. Бо світ ніби й досі коливався у такт мелодії.

Отямилась від плюскоту води.

— Нарешті! — Сашко хлюпав їй в обличчя водою з якоїсь колби. — Добре, хоч дощ учора пройшов: з-під ринви начерпав!.. Як ти?

— Нормально… А де… Казимир?.. — і вмовкла, зауваживши в руках коробочку від маминих парфумів.

Отже, сталось. Вигляд коробочки відразу повернув до тями.

Тепер якось перемістити її в Сашка. Розчинити у колбі? Навряд чи забажає випити дощової води. Якби все не так раптово, то підготувалась би, прихопила із дому пляшку мінеральної. Чи бодай усе гарненько втовкмачила б йому.

Бо зараз навряд чи Сашко здатний її зрозуміти.

Далеко від дороги почулися сигнали авто.

— Шеф гукає! Вперед! — потяг дівчину до виходу.

— Давай… хоч попрощаємось…