Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

О, Марі була дуже гарна! Після розлучення зі своїм польським чоловіком Тадеушем Дашківським вона отримала багато майна. Вийшла за бідного аристократа Ніколя Котьє(причому наполягла, щоб зостатись на своєму дівочому прізвищі) і переїхала до Франції.

Попри те, що мадам була гарна й багата, ні дітей, ні щастя не мала. Мучилась вона якоюсь таємною душевною тугою. Плакала за якимось ефемерним сином, якого вважала живим, бо ж, як чудно промовляла, не міг він розтанути на її очах. А ще казала, що то вона — синова убивця, що нема їй за це прощення. Усе поривалась вернутись на Україну, знайти там хлопця, але в радянські часи це було заборонено.

Тож коли нащадки Дашківського переслали Жерменові з Польщі Софійчиного листа (а всім здалось: його писав Маріїн син), він дуже стішився і радо сповіщає: всі статки Марі Фіртик заповіла синові Янові-Казимирові, який десь загубився. Якщо ж не йому, то бодай замкові, у якому він зник. У Софійчиному листі, мабуть, якраз і йдеться про той — Леськовичівський — замок.

Далі йде перелік адрес, за якими треба звернутись, і документів, які слід підготувати. Будуть розпочинати клопотання про відродження замку, гроші знайдуться. Це єдине і головне, що може зробити Жермен для пам’яті про мадам Марі й свого батька-нотаріуса.

— Оце-то так! — Сашко захоплено дивився на таку розумну поліглотку Софійку.

— Це ж у замкові тепер можна буде облаштувати шикарний табір відпочинку! — планувала Софійка. — І ніхто з дітей не дорікне тепер, як-от Павлик, що в таборі все — під лінієчку, нудне й квадратне!.. Тепер замість «корпус номер чотири» казатимуть «пурпурова кімната», «оксамитова кімната», «мармурова кімната»!.. Штори й постіль будуть не білими, а у тон. Об такі не зважишся витерти носа! Під стінами не спатимуть штабелями по двадцятеро!.. Що казати про ванну!..

— Як добре, що Завтрашній ще не встиг перевтілитись і ще зможе почути цю новину!

Яке дивне відчуття: повертаючись рейсом Леськовичі — Вишнопіль, вони заплатили тільки за двох. З малих Любки, Вірки й Надьки ще грошей не вимагали. А про Казимира Дашківського, котрий був тепер у Софійчиній сумочці звичайним вмістом коробки від парфумів, ніхто й не здогадався!..

Найбільшим випробуванням були тільки гостини у Ві-ку-ку. Так-так, Вітин тато запевнив, що його донька образиться, якщо Софійка не відвідає подруги. До автобуса залишався час, і вони всім кагалом рушили до юної леськівчанки.

Радості господині не було меж, але, як і слід було передбачити, Ві-ку-ку вмить занюхала якусь таємницю.

— Що ти носишся із нею, як із писаною то’? — намагалась відібрати в Софійки сумочку. — Сядь поїж, вона ніку’ не дінеться!

— А що у те’ з цим хло’? — пошепки вказувала на Сашка. — Ой, щось не з простої дружби він за тобо’ хвостиком біга’!

Ледве перевела Вітину цікавість на інші події. А подій було, як завжди, чимало:

— Алванівна і Андрігорович пожени’! Весілля було на сла’, табірна кухарка пекла й вари’!

— Знаєш, а я всерйо’ подумую, щоб написати літопис Леськовичів у любовних історіях. Як гада’, любов наших вожатих сюди підійде?

— Жаль, що те’ не бачить тут Любсавна, бо якби ба’, то була б дуже ра’. Але нічо’, Віта передасть їй від Соф’ приві’!

— Музика із замку луна’ все тихі’, але дощі пірячать безпереста’, хіба за ними щось почу’? Якби не так сумно — могла б співати, але…

Нарешті й Софійка відчула, що з подругою щось не те. Ві-ку-ку замовкла, із її очей викотилась гірка сльоза:

— Павлик давно не пи’!..

Софійка заспокоювала подругу, як могла. Хоч у душі збагнула: коли серце до когось не лежить, не допоможе й потрійне листування!..

Все інше минуло напрочуд гладко. Напівпрозорий Дашківський швидко розпорошився, причому навіть не від музики, а від щасливої листовної вістки про мамине каяття.

Перед цим розцілувався з друзями і сказав:

— Нехай мені допоможуть віра, надія і любов!

Софійка і Сашко здивовано перезирнулись: наче знає, що саме зараз по трьох кутках замковища стоять слухняні Вірка, Надька і Любка! Дівчатка, звісно, теж ні про що не здогадувалися. Софійка-бо перед цим наплела їм щось про порятунок замкового деревця. Утім, вони й так були готові на все ради своєї вчительки: адже завдяки їй усі троє так гарно вчаться у школі!

Софійка охайно зібрала порошинки зі стінок шафи.

Сховавши коробку, чемно запитала Вітиного батька:

— А як би ви подивились на те, щоб ваш військовий пункт перенесли в приміщення для табору відпочинку, а тут усе відродили?