Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Я ж не помру, нє?

— Не вмреш, Іринко, не вмреш!

— О-о-о! — Завадчучка відкинулась на подушку й заплющила очі.

Але як тітонька з’являлась на Ірчиному горизонті, та припиняла стогнати, скиглила:

— Я ж не вмру?

— Не помреш, Іринко, не помреш!

Заснули аж під ранок.

Уранці Пустельник побіг втрясати музейні справи, а тітонька пішла гуляти з Сергійком:

— Прокинеться — ви вже тут якось самі! — кивнула на «сплячу красуню».

Софійка лише тяжко зітхнула. І вчорашній вечір пропав, і сьогодні до школи не пішла! Кулаківський, правда, навіть подзвонив, не поскупився. Поцікавився чи то Ірчиним, чи то її, Софійчиним, здоров’ям і заспішив на уроки. Вчитись він буде!

— Хто це? Де я? — Диво сталося: Білосніжка прокинулась навіть без цілунку. Зате з ядом на язиці: — То що? Починай читати мені моралі?

— Тобі ще мало? — Софійка сьорбала чай. Не з м’яти і звіробою.

— Ой, що так, то так! О-о-о, це ж треба було так намірятись!

Кирати — здається, це слівце також є в Мокренковому блокноті!

Ще трохи — і Завадчучка остаточно прийшла до тями:

— Що я робила? Я була страшна, правда?

— Та ні, як завжди! — незворушно відповіла Софійка.

— О-о-о! Це ти як завжди! Слухай, а вчорашнього чаю нема? Так попускає від нього!

— Завжди напоготові! — Софійка долила окропу в прохололий напій.

— То тьотя твоя? Вона… Вона мені життя врятувала!

— Та було трохи…

Ірка спрагло сьорбала чай. Помовчали. Потім вона спитала за Кулаківського.

— Чмо болотяне! Кину його к чортовій матері, хай тепер гуляє вальсом! До Іваненка переметнусь!

— Іваненко від Кулаківського нижчий. — Софійка холодно.

— То й що?

— Не подужає тебе з вечірок тягати.

— У-у-у! Знущаєшся, так? Та якщо хочеш знати, мені варто йому зараз тільки дзенькнути…

— Дзенькни…

— …О Боже! Де мій мобільний?

— Третій кущ таволги на бічній алеї старого парку!

— У-у-у-у!

— А коли чесно, ми з Вадом його там не знайшли…

Невдовзі Ірка оклигала і від звістки про втрату мобільника. Знайшла дещо зі Сніжаниної косметики, замаскувала синці, наклала на носа дивом уцілілі затемнені окуляри й була готова до виходу:

— Перепроси від мене своїх родичів, подякуй за все… Бо мені самій, ти ж розумієш, якось не того… Стиднуватенько…

— Та вже ж.

Ще чогось не йшла, виляла хвостом. Нарешті зважилась:

— Ну, а той красунчик, що тут шастав учора…

— Мій дядько Сергій, Сніжанин чоловік. Для тебе Сергій Якович Кавун!

— Та зрозуміла, не дурна! Хочу лише спитати: коли я тут учора така гарна лежала, він…

— Він навіть поміг тебе покласти!

— У-у-у! І він бачив, коли я…

— Ні, він тоді чемно виходив з кімнати!

— О-о-о! — застогнала юна серцеїдка. Ще на очі не бачить, а вже красунчика їй подавай, ич!

Вірка, Надька і Любка вже були вдома. Непогано ж Ірка поспала! Півдня — як у прірву!

— Ви хоч не п'єте? — напалась на невинних дівчат. Усі троє здивовано витріщились на неї.

— Взагалі-то збираємось! — відповіла найшустріша, Надька. — Чай! Замість супу, якщо можна! Будеш з нами?

— Маю на увазі, спиртного не п’єте? Не курите?

— Ні, ти що?! — близнючки так замахали руками, аж вітер здійнявся. Нам Сашко давно сказав: «Як побачу хоч раз — повбиваю!»

О, в Сашка методи — в його стилі! — усміхнулась про себе. У глибині ж душі пораділа за свого друга.

— Але ми б і без Сашка такого ніколи в світі!

— Та це я так, пробачте! То де, кажете, ваш чай? Чайник уже шипів на плиті, котрась із сестер нарізала батона. Хазяйновиті дівчатка, нічого не скажеш!

І теж чудові, хоч і галасливі трохи. О, Любка про щось горлає!

— Вчора Сашко приходив, тебе чекав!

— Букета лишив! — підтвердила від кухонного стола Вірка, намазуючи хліб маслом.

— Ми його в твоїй кімнаті поставили! — Надька.

— Щось просив переказати? — поцікавилась Софійка, підстрибці крокуючи (настрій чомусь гарний) у свою кімнату. Цього разу букет купований, незвичайні різноколірні квіти з тонким ароматом.

— Здається, квітки звуться поезії! — кинула вслід одна з сестер.

— Ні, фезії! — поправила друга.

— Сама ти, Любко, фезія! — обізвалась третя. — А квітки звуться фре-є-зі-ї!

Фреєзії! Фреєзіі-поезії! Саме слово — як вірш, як музика! А запах!.. Ах! Ах! Ах! Підтанцьовуючи, перенесла вазу на кухню: обідатимуть разом!

— Ще Сашко придумав ідею, — додала знов перша, — як спіймати мишу!

— Дайте, дівки, я хоч раз скажу!

— …Ні, я!

— Нацькувати на неї нашу кицьку? — вставила іронічне слівце Софійка.