Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Помовчали.

— А до Праксі Яковенко вам отудою. Повернете наліво, а там людей спитаєте!

Бабця сиділа на лавочці у дворі, обривала довгі білі паростки торішньої картоплі та грілась на сонечку. Пам’ять її не підводила, бо вона радо сприйняла гостей і залюбки поринула в спогади:

— О, панія дуже добра була, і рідня її теж! Колись тут лиш хутірець малий був, ним володів пан Левко.

Потім відписав цей хутірець своєму синові. А вже син Олександер Щербанівський подарував його своїй молодій жінці Вікторії. За Вікторії хутір швидко розрісся в село, найменували його на паніну честь, а саму Вікторію прозивали Хазяйкою. Ой, Олександер так любив її, все до неї серденько та серденько! Але ж і панія страх яка гарна була! Баба мої розказували, що в неї геть такі папірчики червоненькі в шкатулочці лежали: потре ними щічки — і рум’янці має! І радила завше моїй бабі — ну тоді вона ще дівчуком була: «Не хмур лобика, не криви губки: щоб зморщок не було!»

Далі йшов не менш цікавий перелік страв, які пеклись-варились у панії, про корсети і штанці з баєчки, які почали шити в селі за панії. Дівчата слухали, пороззявлявши роти (не дуже сильно, щоб зморшки не з’явились), але Фадійчук не витримав:

— А картини якісь у неї були?

— Ой, було їх сила-силенна! В головній кімнаті висіли портрети їхніх дідів-прадідів у тяжких золочених рамах. Усі чистісінько попідписувані, хто кому яка рідня. А в хазяїновім кабінеті на стінах — всякі козацькі грамоти, поскрутювані в дудочки гетьманські листи, козацька й турецька зброя, порохівниці, чубуки… Ну, і пам’ятники всякі! Панія сама їх тримала в порядку-чистоті, вона ніякої роботи не цуралась. А мою бабу, тоді ще дівку, геть понавчала, хто яку картину змалював і що яка скульптура означає! Баба все чистісінько знали, геть і голих статуй не встидались, казали, що то якась там Венерка чи то Цицея!..

— Цирцея! — поспішила виправити Софійка і залилась рум’янцем. Соромно було й від того, що сама Венерн від Цирцеі таки ж не відрізнила б і що сприймала іх на екскурсії в галереї зовсім не як об’єкти мистецтва!

— Ну-ну, вона! І по-польськи мої баба навчились од пані, й по-хранцузькому! Мої мама казали, що баба, поки бачили, часто сідали на ослінчику та й читали якісь хранзузькі романи! Все ото в них двір у квітках, а хата — у хвікусах, у тюлях! Баба й мене пробували вчити, але нам у школі наказали, що теперки ні отчинашу, ні буржуйських витребеньок уже ніхто не визнає! А як почалась репресація, то баба й самі вмовкли. Бо стали на них поглядати як на панську кістку. То ми вже росли як нормальні совєцькі діти, без картин і скульптур!

— А книжки ті французькі від баби зостались?

— Усе чистісінько в голодовку поспродували! Навіть золотого хрестика і годинника, які панія на весілля їм подарувала, на пуд жита виміняли!

Софійка згадала реліквію маминого роду: коралове намисто, яке в голод насилу вберегли. Утім, то окрема історія.

— …А те, що зосталось, уже ми на розпал пустили.

— А як її діти звались?

— Троє було! Двоє навідувались рідко, то баба про них якось і не дуже розказували. Вже й не повню, як звались. А про Левка багато наслухалась! Дуже казали, хороший був панич, найчастіше у Вікторівку наїжджав. І школу будувати помагав, і церкву, і лікарню! А на празники всіх сільських діток любив скликати в маєток на гостину, частував їх там ласощами і роздавав книжечки та інші гостинці!

— Але ж ви казали, що Левко — це ще попередній власник!

— Правильно! Той Левко — його дід, а це — молодий панич. Онук, названий на дідову честь!

— Точно Левко, не Юліан? — сумнівалась Софійка.

За її гіпотезою, діти Щербанівських мали імена Кирило, Софія і Юліан! — А всиновлених у них не було?

— Не було! А що Левко — це як зараз повню! До людей привітний, а вже що славний, що розумний, в окулярах! Тільки біда, казали баба, що женився потім, після революції вже, на якісь такій Горгоні, що хай Бог милує!

Так-так, неспроста в кінці Софійчиного сну Хазяйка просила пробачити її невістку! Видно, було за що пробачати!

— А які смаколики пекти понавчала панія сільських молодиць! — повернулась Пракся до своєї улюбленої теми. — І варення всякі, і коклети! А капусту вміла так смачно квасити, що по цей день тільки по її робимо! До весни стоїть, як новенька! Ніде такої не знайдете!

— От якби покушати, — облизалась Віта.

— Чого ж ні? Погріб відчиняний. Візьми оно кварточку біля колонки, спустись та й набери! Якраз нову діжечку почали, бо ми тих діжок багатенько наквасюєм!