Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Софійці мимоволі пригадались Хазяйчині слова: «Лиш хай Пустельник весь час рухається вправо, ти ж — тримайся все лівого та лівого». Йшлося, звісно, про те, що Пустельникові слід іти дорогою правосуддя, а їй, Софійці… А їй — іти за покликом серця!

— «Ти пишеш, що маємо жити разом і померти в один день, — укотре читає далі гостя. — Але я ще не хочу ні з ким жити і, тим більше, помирати — ні в один день, ні в різні!..»

— От нащо ти йому про це товмачила? Вже чого не чекала від тебе, того не чекала! — теж укотре обурюється Софійка. Вона добре пам’ятає, що колись, у таборі, Павлик був не байдужий до неї самої. І тоді вона, щоб не «прив’язувати» хлопця і не образити відмовою, завела так зване потрійне листування: через Ві-ку-ку. Павлик хоч і охолов до Софійки, але, мабуть, не надто прикипів до Віти. Це те саме, якби Сашко Фадійчук зараз починав вимагати в Софійки вірності й качати права!

— Та я що? Я ж нічо’… — уперше плутається в словах Віку-куся. — Мо’, я хотіла, щоб у нас, як ото в романтичних істо’!..

— От і вийшло, що перелякала хлопця! — Софійка вихопила в подруги аркуша й продовжила читати: «Але ж я ще ніколи ні з ким усерйоз не зустрічався, тому не хочу себе прив’язувати, я вільний художник!»

— Прив’язуватись він не хо’! — сьорбала носом Віта. — Я що, мов козу, його припинала? Я просто його любила і мріяла, щоб на двох одне коха’, одне життя!

— «Та й тобі, Віто, хіба не хочеться ще побути на свободі? — цитувала далі Софія. — Ти молода і гарна, в тебе ще буде багато залицяльників»…

— Не, ну, як він сміє, га? — підбила подушку і сіла, зіпершись на неї, Віта. — Хіба ж у мене, крім нього, ще хто є? Це так, наче відшива мене!

— Не наче, а й справді відшиває, — зітхнула Софія і прочитала останні рядки: «Тому пропоную нам розійтися кожен своєю дорогою. Софійці передавай привіт і попроси від мене пробачення за те, що зірвав наше потрійне листування. Будь щаслива!».

— Але ж я! Я для нього все! А він мене так зра’! — била кулаками в подушку леськівчанка.

— У тебе життєвий принцип «менше кажи — більше роби», тому ти часто скорочуєш слова, хай! Але тут ти точно забагато наробила! Пішла в такий наступ! Може, й обручками запаслась?

Віта тільки винувато мовчала. Софійка ж провадила далі: про ненав’язування себе коханій людині, про глибоку вразливість творчої, особливо малярської, душі, про… Аж самій подобалось, як легко й натхненно лилась її мова. Сашко мав рацію, коли казав про її балотування в депутати! Отак мудро і сміло вирішувати будь-які сердечні питання — о, тут Софійка майже експерт! Гаразд, що Віта приїхала за порадою саме до неї: почує перелік усіх своїх прорахунків!

Софійчине ораторствування перебилося хлипанням.

Повернула голову й ахнула: Віта лежала уткнута носом в подушку і тяжко плакала.

— Віку-кусенько, ти чого, рідненька? — вхопила по-другу за плечі.

— Знаєш, я просто нікому не тре’! — обливала сльозами подушку Віта.

— Та не може цього бути! — щиро здивувалась Софійка, мимоволі перехопивши Вітину мову. — Ти ж така… Така хороша, мила, кучерява!

— Мене ніхто не лю’!.. Я думала, хоч Па’!..

— …І щічки такі рум’яні!

— Ніхто, ніхто, ніхто!.. Іду селом — ніхто й не гля’!

— Що ти кажеш! — розгублено гладила Вітині кучері.

— І я ніколи не вийду за’!

І тут Софійка здалась. Адже, коли по правді, її теж ніхто не любив (крім Сашка). Вона теж нікому не потрібна і теж не ніколи не одружиться! І не лише через нещасне кохання, але й тому, що її теж ніхто ніколи не покличе заміж (хіба що Сашко)!..

Гіркі довго стримувані сльози прорвали нарешті всі загати й хлинули на подушку, що біля Вітаної!..

Тепер здивувалась Віта, тепер уже вона гладила Софійчині коси, а Софійка й сама не помітила, як вилила подрузі всі накопичені страждання. На Павлика Віті ще є надія, але на того, за ким сохне Софія!.. Пустельник ніколи-ніколи-ніколи не буде з нею! І Віта ще полюбить іншого, але її, Софіїне, кохання — вона серцем чує — навіки!

— Дя’ Сергій, звичайно, людина достойна! — погоджувалась Віку-ку, — І дуже краси’… Але… Навіть якби він був нежона’, між вами стояла б прірва літ!

— Всього яких сімнадцять років різниці! — Софія в розпачі лупила кулаком багатостраждальну подушку. — Так, він трохи старуватий, так, ми померли б не в один день, а він сімнадцятьма роками раніше, але, гадаєш, для справжнього кохання це перепона?

Віку-ку теж не думала, що це перепона.

— Я десь читала, що рік життя з коханим цінніший, ніж хай і сто років, але з нелюбом!