Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Це хто кому має вступатися? — стояв непорушно аківець.

— Ти, шнобель обковбасяний, що, зовсім нюх загубив? — бризкав слиною Кулаківський. — Не знаєш, із ким заїдатись, а з ким на ви!

— Нобеля колись матиму. За очищення світу від такого мажорного сміття, як ти! А чого на ви, якщо не секрет?

— Не секрет! — Вадим закипав. — Як братків натравлю, то лишишся не те що без Нобеля, але й без свого тупорилого нюхала, гарантую! Скинься в тюбик, бо зараз так будку розхитаю, що з рейок зійдеш!

— Но! — спокійно, але міцно вхопив Кулаківського за груди Альбабарін. — Перелякав, аж у самого в шкарпах, тобто в шкарпетках мокро! Так?

— Точно з’їхав! — прохрипів Кулаківський. — Ти що, крейзі? Та я тобі зараз… А-а-а!

Не встигли дівчата нічого второпати, як Вадим полетів-поточився у протилежний кінець коридорчика.

— Дурень закоцаний! — примовляв, спинившись аж під стіною і зсуваючись по ній додолу. — Думаєш, як сам укурений, то всі такі? Я тебе попереджав, це востаннє!

Алі-баба, гидливо переступивши поваленого супротивника, гордо покрокував далі.

Лесьчин погляд крізь затуманені коханням окуляри полетів за переможцем, а Софія наблизилась до Вада:

— Ти цілий?

— У-у-у, я йому… Блі-і-ін! Я йому ще зро-о-облю! — товкся об стіну головою чи від болю, чи то від розпачу сердешний Кулаківський.

— Покажи лице, — присіла біля нього Софійка. — Ти цілий?

Вадим зиркнув на неї таким набряклим оком, що стало водночас і смішно, і страшно.

— Бігом до медпункту! — дістала з кишені й притулила до його ока мокру серветку.

— Він мене покалічив! — нив Кулаківський, і Софійці вже ставало більше противно, ніж комічно чи страшно.

— Слухай, чого він на тебе в’ївся? І про що попереджав? — Софійка подала Вадимові руку, той звівся, і вони пошкандибали до медсестри.

— У-у-у, весь фасад попсував! — тулив до ока Софійчину серветку.

— До весілля загоїться, ще й нове скоїться, — обережно втішила. — Краще поясни, що сталось.

— Це він, усе він! Софко, як раптом що, ти ж мене вирулиш, добре? Скажеш, що він перший на мене напав, скажеш, що то не я, а він траву покурює, добре?

— Вадиме, ти про що-о-о? — знов стало страшно.

— Тільки тобі, як другу… — Вадим підійшов до дзеркала в коридорі й уже спокійніше роздивлявся підбиту пику. — Він сьогодні… Мене в туалеті з цигаркою застав…

— Велике диво!

— Ну, не з простою цигаркою, ми… Короче, ми з пацанами трохи вирішили планом побалуватись… Не я: мене пригостили!..

— Наркотиками? — в Софійчиному голосі, певно, стільки переляку, що Вад бігом завиправдовувався:

— Дуже легкими! І тільки раз!.. Другий!.. Клянусь тобі, Соф, усіма своїми кінцівками, що востаннє! Я лиш другий раз підряд, а він уже мене і просік, гад! І доколупується, наче право до мене має, наче я йому сто доларів винен!

— Та за це, — скривилась дівчинка, — ще й від себе зацідила б тобі в друге око, та не хочу рук мурзати!

— Ти права, Софко, як завжди, права! Тобі замість нашої вчихи лекції читати… — Вадим ще раз дослідив око — до медпункту іти передумав. — У мене самого депресуха від того, що на траву, на ширку спокусився, віриш? Воно ж геть і не вставляє толком, лиш кумарить! А тут ще й той ідіот по кумполу дає, наче в рідні батяні найнявся!

— Наступного разу хай покличе мене, я добавлю! — справді готова була зараз його телепнути чимось замашним по тому красивому, але порожньому рудому кумполу.

— Наступного разу не буде, Софко, обіцяю! Ти ж знаєш: порожняка не жену! Он як сказав училці, що по інтернет-клубах на уроках не буду зависати, і не зависаю! От і зараз, глянь: міг би в медпункт злиняти, а не линяю, на ботаніку суну! Лиш… ти нікому ні слова, ага? Коли що, то ти ж за мене, добре?

Софійка тяжко й осудливо зітхнула.

— Ти ж мене знаєш, ти ж для мене завжди була не шоха-ботанка, не якась занюхана мандоліна, — підлещувався Кулаківський. — Ти реальний кореш, чула, Софко?!

— Боже, яка честь! Та мовчатиму вже, куди подінусь?! — зітхнула ще тяжче.

— Мерсі-мерсі-мерсі! Ти завжди мені була найкайфовіша подружка!

— Іди вже, гер-р-рою! Від слова «героїн»…

— М-м-му! — зліпив і послав їй долонею повітряного цілунка Вад. — Зустрінемось на уроці!

Як мовить її тітонька-лікарка, що з нього візьмеш, окрім аналізів?..

От Альбабарін — інша справа! Молоток хлопець! Закохатися в такого чи що? Ностальгійно глянула в той бік, де подаленіла ашникова струнка постать і куди, очевидно, полинула заворожена Радзивілка. Тільки ради подруги не робитиме цього! Ну, й ради Пустельника, звісно!