Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

…Забризкані й утомлені вертались додому.

— Оце вляпались так вляпались! — нарікала Софійка. Опустилась нижче від Сашка з його трубами!..

— А ще уроки робити! Вчителька звеліла до завтра німецький текст перекласти! — зітхала Радзивілка.

— І голови помити! Сподіваюсь, вапно шампунем відмивається?

— Ну, скельця окулярів мусять відтертися!

— Правду мовлять, що цікавій Варварі носа одірвали!

— Ох, не кажи!

Саме наблизились до перехрестя, де їхні шляхи розходились.

— До речі, про цікавих варвар, — почухала потилицю Леся, щось пригадуючи. — Я там, здається… Та точно! В комірчині, коли ото щітку брала, я на полиці салат бачила! З креветками!

— Що-о-о?

— Сама тепер не вірю, але ж бачила! — задумано розправляла поцятковане вапном волосся Радзивілка, — І баночка з грибами… Ні, з оливками… Зеленими…

— Оли-и-ивками? Ти впевнена?

— І бляшанка з чорною ікрою! Навіть дві!.. Воно ж мені не приснилось…

От тобі й убогий пенсіонер!..

«Здається, ми вляпались не тільки у вапно, а й у якусь підозрілу історію», — подумала, але не сказала вголос. Нащо тривожити Лесю?

Що подумала в цей час Леся, невідомо: вона теж промовчала.

Пустельник з’явився без попередження.

Софійка марно бігала по хаті, панічно приводячи до ладу повапновану зачіску, бо дядько Сергій прийшов не для того, щоб зайвий раз побачити родичку (а може, якраз?). Був чимось дуже схвильований.

Як завжди, в хаті саме гостювала баба Валя, і всі терпляче пили з нею чай. Ну, і з її пундиками також, але зараз було трохи не до того… Втім, усі чемно всміхались, розпитували про життя, про звички її чоловіка, про Фантикове здоров'я.

Нарешті баба розцілувалась із Ростиком та Чорнобілкою і пішла.

Тепер ще перечекати, поки Вірка, Любка й Надька доборються за право присипляти Ростика, а потім — коли самі вкладуться.

Пустельник міряє кухню нервовими кроками. Софійка сидить у темному кутку, заховавши в тінь від торшера немиту голову і зморшкуватого лоба.

Як він змахує пасмо з чола, як недбало закладає його за вухо! А очі! Упірнути в них, утопися, ніколи не виринати!.. Гарний, як бог! Куди зараз дивляться ті очі, невже геть зовсім не хочуть поглянути в бік торшера… Ні! Як вона сміє таке припускати? Такий майже родич (як-не-як, чоловік рідної тітки) і такий — навіки недосяжний… Навіщо доля покарала її цим раптовим несамовитим коханням?!

— Все, ми готові тебе слухати! — повідривалися від справ тато й мама.

— Та не переживайте ви так! Це я аж занадто вас ізбаламутив, просто, розумієте, у мені все аж кипить, а висловитись нема кому. Сніжана ж так нічого й не знає…

Хоч тут Софійчина перевага!

— Є свіжі факти? — нетерпеливиться тато.

— У цьому й головна біда! — зітхнув Пустельник. — Підмінених картин виявилось цілих сім. До попередніх авторів додалося ще одне полотно Шишка, «Осіннє очарування» Миколи Глущенка і «Зимовий вечір» Донцова.

— Правильно, вже як красти, то красти! — татові якби смішки.

— Але Й не це головне. Недавно якраз ці сім картин побували на виставці. Причому не де-небудь, а в приміщенні нашої міліції! Місячник прилучення до мистецтва, чи як він там звався…

— Щось ніби виховна година? Тоді нащо картини нести в міліцію? Чому людей не повели на екскурсію в галерею?

У тім-то й питання! Елеонора каже, що її зразу те насторожило, але просили такі чини, яким не відмовиш!

Елеонора! Знайшов подружку!

— Але вона ж не мала права!..

— Ну, тут і вийшла слабинка: завідувачка не хотіла виказувати недовіри шанованим людям… А може, боялась перечити…

Софійка згадала вчорашню поїздку, розмову під дулами автоматів і примовкла.

— А там уже справа техніки: знайшли якихось художників, ті скопіювали картини. Копії після місячника поїхали до музею, а оригінали…

— До когось додому… — продовжив тато.

— І до кого ж? — Софійка ніяк не могла позбутися думки про чорні окуляри і затемнене скло…

— Якби ж знаття! Ясно тільки, що хтось із верхів, із ду-у-уже високих чинів… Може, навіть столичних. Одні зброю колекціонують, інші — старовину, мистецтво…

…І черняхівські раритети, Софійка знає!

— Одного не второпаю. Виходить, крадіжка сталася за сприяння міліції? — все-таки не здавалась.

Хоч після вчорашньої археологічної пригоди її вже ніщо не мало б дивувати.

— На жаль, Софіє, аферисти всюди трапляються…

— А коли повертали, що, ніхто не помітив підміни? У музеї ж не якісь неуки працюють, мали б здогадатись.