Якось одразу і в голові, й на серці виясніло. І тієї ж миті погляд ушнипився в мальовничу шалину край дороги. А ще за хвилину Софійка тихенько вислизнула з автобуса і, з каменем на серці, тобто на губі, подріботіла стежиною, що вела в гущавину. Тільки побіжить і гляне, поки ті егоїсти веселяться й животи набивають.
Те, що невдовзі відкрилось її очам, вражало. Вже за якихось двісті метрів зелені кручі вивищились у стрімкі химерні скелі. Здалеку почувся шум. Софійка ніколи не бачила моря, але вона про нього читала-чула: шуміло так, наче б’ються хвилі у берег.
Стежка все більше петляла між дрібних валунів. Притримуючи камінчика (він зовсім не нагрівався, а, здавалось, усе холоднішав), зустрічаючись з очицями то тієї, то іншої дикої квіточки, прямувала далі.
У деревцях і квітучих кущах шумували бджоли (ану їх!), щебетали птахи. То тут, то там в камінні вигрівались ящірки. З-під ніг невідь-звідки вискочила яскрава зелена жабка. Софійка на мить зупинилась. Іти далі чи ні? Роззирнулась і мало не скрикнула від несподіванки. Знову жаба? Лиш тепер — велетенська і кам’яна: вершина скелі навпроти мала точнісінько її форму!
Ну гаразд, ще трошки, ще до отого шуму…
Зупинилась на високому березі, а внизу між крутющими скелями шумувала-вирувала ріка! Їхня вишнопільська Кам’янка завше несла свої води спокійно й тихо, а ця — наче в горах!
Заворожена гулом води, не зразу почула мобільника.
— Де те’ носить? Тут усі вже не знають, що і ду’! — репетувало в слухавку Віку-кусиним голосом.
Леле, це ж могли без неї поїхати! Кулею помчала до автобуса. Лиш вибігаючи з останнього зеленого повороту, ще раз озирнулась і зачаровано прошепотіла, вийшло — просвистіла, бо якраз у дірочку прохолодного камінчика: «Я хочу сюди повернутись! Я хочу сюди повернутись!»
— Софко, якої крейзухи тебе понесло чорті-куди, замість стерегти пустий бус?! — першим напав на неї Кулаківський.
— Не схотіла здобутків цивілізації біля генделика, пішла шукати романтичних кущів, — багатозначно хіхікнула Іра Завадчук.
— Та хоч би й пішла, якщо припекло, — психував Кулаківський, — але ж якого бенладана кидати двері навстіж?!! Не врубаєшся, що мерса кожну секунду могли бомбанути якісь гопники?
— Ну не бомбанули ж, заспокойся! — відрізала розлюченому Вадові несмілива селянка Віку-куся.
Що ж, мінімум одну подружку Софійка точно має!
— Як заспокоїтись?! — загорлав уже до Віти Вадим. — У мене тут фотик з ейч-ді камерою і зумом стократним! Та в ньому мега-пікселів більше, ніж на твоїй голові кучеряшок!
— Не знаю, як її кучерики, а твої прямі звивини зараз так позакручую, що й пікселі полускають! — де не взявся Альбабарін.
Вад миттю зник у глибині салону, а Софійка полегшено зітхнула: от, і цей ашник — таки ж за неї!
— Угамуйтесь, діти, маємо бути поблажливі до Софійки, хіба не бачили, що її сьогодні вкушено якимось складчастокрилим? — поставила остаточну крапку в дискусії Ліда Василівна. — До речі, як твоя вавка?
Ще одна людина переймається Софійчиною бідою!
— На ось, купив зумисне для твоєї губи! З холодильника! Прикладеш — буде замість льоду! — Іваненко простяг Софійці пляшку з крижаною водою.
— Ой, спасибі, Дмитрусю! — мало не заплакала від зворушення, що має ще одне віддане серце!
— Нема за що! — відмахнувся Дмитро. — Лесі дякуй: це вона додумалась!
І Леся — теж її золота подружка!..
Автобус відчалив і поволі набирав швидкості. Коли пропливав мимо вивіски з уже закресленою назвою населеного пункту, Софійка прочитала: «Е-мі-ге-я». Отже, це було село Емігея! Дивна і мелодійна назва!
Звідки взялась така у цьому степовому краї? Наче Енеїда якась чи Одіссея…
Відчула, що камінчик нагрівся. Прийняла його, торкнулась губи і здивувалась: укус не болів, а припухлості — мов не було!
«Емігея! Емігея! Емігея!» — радісно співала душа.
А воду з Дмитрикової пляшки просто вип’є. Аби не сталось, як застерігає Ліда Василівна, зневоднення організму. В Софійчиному випадку (не пообідала до пуття, тепер-от смокче всередині) — знечаєння та знебутерброднення.
Утім, голод настрою не псував. Бо у вікні показувано все нові й нові краєвиди. А що то за чудернацькі горби на полях? І он, і отам…
— То могили, або половецькі кургани! — оголосила Олена Гаврилівна.
— Ті, що на них і кам’яні баби стояли? — здогадалась дівчинка.
— Саме ті, — погодилась учителька.
— Ой, то, може, трапиться якась і з бабою? — Софійці аж дух забило від захвату.
Читать дальше