Марина Павленко: Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Ох, уже б хоч тут не мішалась, як не тямить! Ніби вона з чорною археологією діло мала!

— Точно, кропить! — аж пирснув сміхом Дмитро.

— Це ж пульверизатор! Ззаду — балон з отрутою! — підтримала його Леська.

— А… навушники? — не йняла віри Софійка.

— В навушниках музику слухає! — пояснив Дмитрик. — Сучасна техніка!

Це ж треба так помилитись! І бачила ж сто разів, як дідусь так само, лиш без навушників, кропив картоплі в Половинчику! Намагалась «тримати марку», але зрадливі щоки, здається, як завжди в таких випадках, уже зловісно палали, виказуючи її ганьбу.

Леська й Віта весело реготали. Могли бодай задля солідарності стриматись!

— Це, Софійко, просто твоя багата фантазія! — намагався згладити прикрість Дмитро.

— Цей хоч у навушниках, — врешті докинула Віта. — А мій сусід на все подвір’я вруба — ні солов’я, ні горобця не почуєш.

Але Софійка вже ображено втупилась у дорогу. І справді: в поганий час — змовчати… Ну переплутала, з ким не буває?..

Краще думатиме про того, хто справді вартий її думок! Як він там зараз, дорогий Пустельник? Сьогодні збирався на Київ… Це ж треба: дві людини, поєднані її, Софійчиним, неземним почуттям, які ніколи-ніколи не будуть разом!.. І десь цієї миті, якщо подивитись із космосу чи, може, нижче, з якоїсь літосфери чи стратосфери (знати фізику таки не завадило б), можна побачити відбитки їхніх облич на шибках автобуса — облич, що рухаються в протилежних напрямках…

А Сашкове обличчя у ці хвилини перебуває десь між ними посередині, вдома, у Вишнополі… Ясно, що воно стражденне, бо ж тужить за Софійкою. Сам винен: скільки не запрошувала, — затявся, що, бачте, всі гроші вклав у ремонт! і ще, бачте, шеф якусь роботу підкинув — нагода заробити підвернулась, гріх відмовлятись! Ну то хай і сидить собі зі своїм ремонтом і заробітками!

Десь у цій джинсовій куртці, яка так заважає на сидінні і якої Ліда Василівна не дозволила здати в багаж через «можливі червневі холоди», — Сашків гостинець. Оберіг, мовляв, а таємниця його відкриється потім. Неоковирний камінець, хіба що дірочка посередині. Ніби курячий бог, але не круглий, а продовгуватий, немов бумеранг. Натякав, щоб замість кулона його собі на шию вчепила. Мабуть, щоб Сашка не забула: таки раз по раз муляє у кишені, нагадує!..

Але про що на задньому сидінні шепочуться Ірка з аківкою Аською? Ще одна з їхньої святої трійці — Лізка — чогось не поїхала. Цікаво, чого? Їм аж не личить без неї!

І чому гальорка мовчить? Геть Вадима не чути. Софійці, звісно, до того байдуже — незвично просто. Ах, там же десь Альбабарін. А він завжди обламує Кулаківського!

Софійка знічев’я озирнулась і… мов ошпарена, повернула голову назад. Вона перехопила Альбабарінів погляд!

Отже… Отже, і він?

Коли серце потроху вгамувалось, а від щік відлинула червона барва, спробувала міркувати тверезо. Оце попала так попала! Мало того, що Дмитро, замість Лесі, на неї зирить, то ще й сердечне Лесьчине кохання — Альбабарін — до Софійки став небайдужий!

Нещасна Радзивілка: вона, нічого не підозрюючи, легковажно базікає з Іваненком!..

Нещасна й Софійка: відповісти взаємністю цьому симпатичному й загадковому ашникові не може навіть і думати, щоб не зрадити подруги!

Ні, ну, само собою, це неможливе ще й тому, що вірно кохає Пустельника…

Ох, як це витримати?!..

З іншого боку, ну ніколи ще не була вона, звичайна Софійка зі звичайного сьомого… тобто вже восьмого «В», у такому центрі уваги! Ніколи не була об’єктом… симпатії кількох хлопців одразу! Невже таке може бути? Скільки прямих можуть проходити крізь одну точку? В Софійки поганенько з геометрії, але, здається, не менше десятка! Отже, два погляди на ній одній — не межа?

Звісно, якщо згадати каменюку, що калатає в кишені джинсової куртки, то, мабуть, так само десь калатає покинуте Сашкове серденько! Третя пряма!..

А якщо згадати… Так-так, віднедавна в Софійчиному особистому житті з’явився один серйозний ребус! Ще у квітні, саме на свій день народження, вона витягла з поштової скриньки листівку з загадковим написом:

«Кайфую від премудрих і прекрасних. Козирний Туз»! Потім на електронну пошту, яку відкрила для Софійки Леся, прийшов ще більш таємничий лист: «Привіт, Русалко! Запав я на тебе, от і скучаю. Обізвись! Чекатиму з нетерпінням! Я тя лафф! Тчг Ковуту)». Обидва послання Софійка сприйняла як помилку: тоді в їхньому класі ще навчалась незвичайна красуня Росава Піддісняк… Але коли зовсім недавно, в кінці навчального року, на Софійчин мобільний прийшла есемеска… Ось вона, і той незнайомий номер — у Софійки в телефоні збережено: «Прекрасних і премудрих вітаю з закінченням навчання! Бажаю цікавого і дуже-дуже класного літа! Козирний Туз…» Тоді стало ясно: хтось добивається саме до неї, до Софійки. Хто? Звісно, про те, щоб подзвонити на той незнайомий номер, мови немає. З Лесею порадитись теж не наважилась. Зостається іти методом пошуку й відкидання, спроб і помилок, а точніше — логічного мислення…