Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

І раптом задумалась. Не встигла навчити? Лікування й малярства — так. Але чогось іншого?

Насамперед — нового ставлення до людей. Як там тітонька розказувала? Кожен має в собі таємні, приховані можливості, про які й не здогадується! Якби володів ними, не потрібно було б на світі операцій, антибіотиків, уколів! Дехто ж мовби не чує талантів і мудрості бодай у звичних колядках-щедрівках і твердить, що вся культура прийшла аж із новою вірою, що наші дохристиянські предки ходили на чотирьох і їли сире м'ясо!.. А чого вартий, наприклад, обряд накликання дощу! Та й узагалі, що ми знаємо про колишнє, навіть про звичайні на перший погляд дитячі примовки?

Навчила придивлятися до свого міста й околиць, до Кам’янки, до всього навкруг. О, варто буде Ліді Василівні подати ідею піти всім класом, а краще — школою порозчищати кам’янські береги від сміття! Вчителька радо погодиться, а посадити на річці крин і сама запропонує!

Навчила прислухатися до мови. Це ж описати — жодного листа не вистачить! Хай Ві-ку-ку спробує дослідити назву бодай Леськовичів. 0, вона знайде багато чого нового, такого, що ховається в словах од поверхового погляду!..

Навчила — нарешті! — цінувати Сашка. І не тільки за гарні очі (бо ж і сам він нічого, так виріс!)! Бо як не цінувати хлопця, котрий давно по-засвоював справжні істини?! Господи, його ж не взяли навіть Росьчині замовляння! Недавно запитала Сашка:

— Але ж я сама чула, як вона тебе причаровувала! Отже, не подіяло?

Відповів, як завжди, неповторно і дотепно:

— А може, просто перекинулось на того, хто в цей час випадково був десь поруч і все те чув?

Натякає, що Софійка стояла на сусідньому балконі й місяць та зоряниці причарували його, родженого-хрещеного, саме до… Утім, може й на кого іншого натякає!

Навіть той його портрет, який — Ві-ку-ку пам’ятає — Рося малювала тоді в Половиннику, виявляється, тішив його не красою авторки, а надією, що його попросить для себе Софійка! Правда, він сказав «одна дівчина», може, про кого іншого? Хотів, мовляв, щоб у неї був його портрет так само, як у його портфелі — портрет тієї дівчини.

А хто ж, як не Роська, так гарно обламав Кулаківського? Не тільки облагородила його високими почуттями, а ще й показала йому, задаваці, що таки є дівчата, які не по його діамантово-порцеляново-скутеро-лексусних фірмових зубах!

Та й навіть Завадчучка! Хіба до Росави Софійка могла щодня так щиро стрічати Ірку, освіжаючи її бадьорим запитанням: «Як справи у твоїх мишачих хвостиків? Ще дриґаються?» І чути навзаєм також неперевершене: «Переказують вітання твоїм заповстяним патлам а-ля шістдесяті!»

Ет, що казати! Свою ж любу Ві-ку-кусю Софійка почала любити вдвічі більше! І за чарівний голос, і за незаздрісну великодушну натуру, і за… Кажуть, по-справжньому люблять не за щось? Отже, Софійка, крім переліченого вище, любить Віту і просто так!

Он скількох речей навчила її Росава! А ще подарувала на згадку… гребеня! Тепер у Софійки три старовинні, коштовні й надзвичайно дорогі серцю речі: коралове намисто (тітонька хвалилася, що в день Софійчиного народження урочисто передасть коралі наступній нареченій нашого роду), Казимирів медальйон (його Софійка вручить колись молодшому Сергієві) й Росавин гребінь!

Софійка не знайшла нічого путящого на подарунок Росавці, але та запевнила, що й не треба. Хіба що, каже, Софійка про неї напише книжку! «Але ж хіба я спроможуся на таке, як думаєш, дорога Віто?»

На завершення — тисяча поцілунків, привітання родичам і замку, а ще — Павликові!

Святковий для всіх (бо ж вихідний!) і особливий для Софійки день почався есемескою від Кулаківського: «Дуй униз, треба побазарити». Софійка бігом кинулася шукати святкову кофту, а мама переполохалась, що вже гості, а гуска в яблуках не домліла, а салат з оливок та кукурудзи не заправлений майонезом.

Утім, у лісі ніщо не здохло: було б дивно, якби Вадим згадав про Софійчині іменини. Він прийшов понарікати на долю!

— Прикинь, і давить мене, і глючить, і ламає! їй у тій Полтаві, може, й лафа, уже з кимось, може, й мутить, а я… Один розхлебтую цю заваруху! Додзвонитись не можу, бо Роська, свистулька безсердечна, труби не бере! їй перпендикулярно, а того й не втикає, що без неї мені самому — труба!

Оце ж так, а Рося обіцяла, що йому скоро полегшає!

— Ох, Вадиме, страждай і терпи, бо чим тобі ще зарадити?