Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

Потрохи-потрохи, і від Сергійка розмова перескочила на Леськовичівський замок, і нашому героєві не зосталось іншого, як зізнатися, що там був.

— З Росавою, правда?

— Так… Тільки це не те, що ти подумала! — палко замахав руками. — У мене там справа одна була, поки що для тебе секретна! Росяна допомагала її владнати.

Зважитись нарешті запитати про те, що муляло дуже давно.

— Ще тільки одне питання! Як на твій погляд, вона… вона вродлива? Вродлива ж, правда?

— Звичайно.

І ти так просто і прямо про це кажеш?! — аж зупинилась від такого нахабства.

Якби я сказав «ні», ти повірила б?

Софійка мовчала.

— Але, знаєш, я давно засвоїв важливу істину.

— Яку істину? — Вічно щось мудрує!

— Ти ж обіцяла, що допит припиниться!

— Ну, ще тільки це одне-однісіньке, останнє питання, і йду купувати нам обом по морозиву!

— Дуже доречно при моєму заразному грипові!

— Ну, то що за істина?

— Красивих дівчат багато, але найкраща — тільки одна, — сказав, дивлячись собі під ноги.

Софійчині щоки спалахнули. А язик молов далі:

— І хто ж та одна?

— Ти ж знаєш, я люблю тільки і тільки «Пломбір»! — Сашко лукаво і твердо вказав на ятку з морозивом.

— Але… але ж — хто?!

— На одне-однісіньке, останнє запитання я відповів. З вас морозиво, панно! — Понавчався ж манер у Дашківського!

Покірно зітхнула і зателепала гаманцем.

Гімназію сколихнула новина: Росава Підлісняк повертається в Полтаву до батьків! Учителі безпомічно розводили руками. Дівчата ходили павами (Ірка переможно зиркала на Софійку, але та винувато відводила очі). Хлопці бродили, як побиті собаки.

— Софко, прикинь, вона мене кидає, як закінченого шестьору! — Кулаківський метався, мов поранений звір. Вони стояли під акацією, куди Вадим запросив Софійку есемескою.

— Не кидає, а повертається до батьків, це зовсім інше!

— Один чорт! Порадь, як мені тепер! Як жити?! — ледь не навколішки падав перед дівчинкою. — Може, попрошу старих, то й собі під Полтаву перекочуєм?

«Аж розбіглися!» — Софійка сміється в душі, уявляючи, як Вадові родичі лексусом доганяють Росаву.

— Вона ж обіцяла телефонувати, писати?

— Обіцяла! Але ж… Я здохну без неї!.. Як… як найвошивіший лузер!.. — мало не плакав.

Софійці ніколи не доводилось бачити, як здихають найвошивіші лузери, але то має бути печальне видовище. Бо на Кулаківського тяжко було дивитись.

Не здохнеш! — уперше несміливо торкнулась до своєї колишньої мрії — Вадимового рудого чуба. Співчутливо погладила. — Повір, це минеться! Переживеш.

— Думаєш? — у його зацькованому погляді зажевріла надія.

— Знаю!

Ще б пак! Софійка сама пережила! Її давня довічна й безмежно вірна любов до Вада минулася…

Удома замішання: така гарна дитина більше не буде прикладом тутешній дітворі! Мама недавно від баби Валі — у тої взагалі істерика.

— Ми товчемо їй, що батьки помирилися, що сім’я возз’єднується і треба радіти, а вона плаче! — скаржилась мама Софійці. — Але, уявіть собі, Рося промасажувала їй скроні, підживила якоюсь сонячною енергією, збризкала водою, настояною на місячному сяйві — і попустило. Стара задрімала, Росавка тим часом побігла до Сніжани: обіцяла їй дати на прощання ще кілька уроків, а Пустельникові хоче подарувати на згадку якусь картину. То я, поки стихло, додому повернулась. Виведу малого трошки на вулицю!

— Ти вбирай, а я з ним погуляю! — напросилася Софійка. Адже останнім часом гуляти з Рости-ком — суцільні відкриття!

Але спокою не побільшало. Не встиг Рос-тик ступцяти зі сходів, як ними вже піднімався якийсь літній чоловік з паличкою.

— Вибачте, Валентина Петрівна тут мешкає? — вказав на бабині Валині двері.

— Ви, мабуть, помилились! Тут живе тільки баба Валя! З Росавою і Фантиком! — авторитетно заперечила Софійка, забувши, що баба Валя й справді Петрівна!

— З Фантиком? Отже, я на правильному шляху! — радо усміхнувся чоловік і подибав догори.

Софійка затрималась біля порога й почула, як задзвонив у квартиру.

Бабі зараз і так нелегко, а тут ще ці нові полтавські родичі дістають!

Софійка з братиком саме полювали за раннім квітневим метеликом, як Росава повернулася від Сніжани.

— Як там наші Кавуни? — Софійка відволіклася від метелика, і Ростик почав досліджувати мурашок. Якимось ентомологом буде, чи що?

— Баштан почувається чудово й переказує вітання! — усміхнулась Рося.

Ну, хіба не дотепниця? Не розумниця?