Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Може… я піду зітру той малюнок?.. — Мусить бігти за братиком, що таки ж рветься кудись подалі від Підліснячки.

— Неприємностей хочеш? Як мовить Кулаківський, розслабся і не парся! Однак нічого не поможе!

— Кулаківський?! Жартуєш! — Софійці залишилося хіба що традиційно перевести на інше.

— Хочеш, зітру з його пам’яті всі згадки про мене? — допитливо скосила очі.

Ну в точку ж б’є, в самісіньку!

— А можна? — здивувалася Софійка. — Ось тільки… Кого він буде згадувати… замість тебе?

— Смішні ви, люди! — похитала чарівною голівкою Росяниця. — Все аби щось мати взамін! Ні, тут я безсила! А от порожнечу в пам’яті на місці Підліснячки забезпечити можу!

— Порожнечу? — уявила колишній байдужий погляд Кулаківського і злякалась. — Тоді не треба! Хай уже буде, як є! Тільки не порожнеча!

— Як скажеш! — здвигнула плічками красуня. І, завваживши посмутнілий Софійчин погляд, весело додала: — Та не побивайся так! Повір: Вадові почуття до мене й без того швидко вивітряться! Не той це хлопець!..

Рося затнулася. Згадала хлопця, за яким шкодує насправді?

— А як же майбутнє листування, телефони?.. Ви ж домовлялися…

— Ха-ха-ха! — Росава гойднула пишним хвостом. — Вадим листується! Ти це уявляєш?

Софійка уявляла погано.

— А телефон, сама знаєш, може бути зайнятий чи «поза зоною»!

Що може, то може!

— Між іншим, телефонуй Сашкові: уже доступний. Так от про Вадима. Обіцяного три роки ждуть, хіба не знаєш такої приказки? Майже сучасної: в мої часи так тонко хитрувати не вміли!

— Ох, зажди, віднесу цього опецька додому, бо не дасть добалакати! — пострибала виловлювати братика з калюжі. — Нагулявся!

— А я збігаю дізнатись, як там баба Валя! — підхопилась і Рося.

— Ох, піди, бо якийсь чоловік годину тому як зайшов до неї…

— Старенький такий? З паличкою? Тоді я краще пожду тебе тут!

Софійка стрілою вилетіла на другий поверх і вручила мамі зателепаного Ростика. Стрілою злетіла й донизу, аби не згубити нитки розмови.

— До речі, про бабу Валю… — торкнулась чи не найболючішого питання.

— Не хвилюйся, я за неї подбала! Той чоловічок — із сусіднього кварталу. Старий, самотній, ще й кіт здох недавно!

— Не розумію, до чого тут він і його здохлий кіт!

— Дивно, як правило, ти ці речі швидко хапаєш! Заміж її хочу видати, от що!

Ах он як! Баба, виходить, недарма казала, що вуж — це муж! От лише вона й сама не думала, що для неї! Але…

— Може, за пана Гарбуза? Приємний літній чоловік, не п'є і не курить!

— Софіє, ти мене часом дивуєш! Як мовлять Віта й твій хороший дідусь Іван, ку-ку! Хочу видати за того чоловіка, який зараз у баби вдома! І, судячи з першої зустрічі, все йде на лад! Утім, Фантик йому просто не може не сподобатись! А пан Гарбуз, до твого відома, не стерпів би в квартирі й духу котячого! Як і я! Чого-чого, а котів не люблю! Може, тому, що води бояться? Чи тому, що рибу їдять? Фантик мене дратує, і я мимоволі тягну з нього енергію! Тільки я зникну — він оклигає і розквітне!

Софійка вражена. Підозрювала: у тім, що кіт вихуд, без Росави не обійшлось. Хоча й не уявляла, як це — котів не любити.

— Вважай, що це єдина моя вада! — продовжила та. — А може, тому, що за часів нашої, як ви кажете, білокрилівської культури свійських котів знали хіба в якомусь далекому Єгипті!

— Мишей у вас ловили вужі! — похвалилася знаннями Софійка.

— О, вони взагалі розумники! Могли виконувати прості команди й завдання! Гарбуз не здурив! Але баба Валя не стерпіла б у квартирі його археологічного музею! До того ж пан Віктор — самітник за вдачею, деяким людям одруження протипоказане!

— А Ростик… Даруй, але з нього ти теж тягла енергію?

— Він же не худне, а тільки росте й бадьорішає! — засміялась Роська. — Просто не мені тебе вчити, що діти, як і тварини, чують… ну, як сказати… чужинця! А я для вас таки чужинець!

— Але ж Сергійко…

— Сергійко — незвичайна дитина, ти знаєш.

Рушили вуличкою, що потопала у білопінному вишневому цвіті.

— А як… щодо Сашкової мами? — Ех, наскільки б легше стало Фадійчукам, якби знайшовся серйозний чоловік і дбав про родину!

— Я схожа на агентство знайомств чи бюро весільних послуг? — підвела брови Росава. — Чи на мені є вивіска про, як у вас мовлять, оптові знижки?

— Та я так…

— Вам, людям, як мед, то й жменями!

— Ложкою!

— Ах, даруй! Згадала, як у дуже давні часи його дехто жменями діставав! До того ж Сашкова мама щаслива… мама! Такого сина маючи, заміжжям перейматись не варто!