Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

Не чудний — огидний текст! Бридкий! Моторошний!

Софійку аж затрясло від таких несподіваних новорічних побажань. Їй навіть заціпило: мабуть, це вже почали замикатись губи-губища й щоки-пращоки. А що очі досі бачили, то з натугою дочитала останні рядки:

«Чекай великих перемін, русалонько! І знай своє місце! З роси та з води! Щиро, число тринадцять» Тринадцять? Але це у неї, в Софійки, тринадцятий номер! Якби й надіслала вітання сама собі, то точно не таке.

Зненацька наче ножем під лопатку: Рося Підлісняк! Розшукала в гурті залицяльників неподалік і наткнулась на її крижаний погляд. Миттю відвела очі. Бр! «У русалок немає душі, тільки серце», — згадала. Та Росяниця вже люб’язно усміхалась і навіть помахала Софійці рукою. Леле, її номер також… тринадцять! Це помилка — два однакові номерки! Це ж якщо хто Софійці й написав, то недалекоглядні поштарики все потягли Росаві!

Порвала записку на дрібненькі клаптики, і вони перемішалися під ногами із барвистим конфеті.

Проте і на Софійчину вулицю прийшло свято. Навіть ущипнула себе: до неї прямує… Дмитрик!

Бо Вадим перехопив Росю? Нічого! Романтична мелодія, і — так-так — чудовий хлопець Дмитро Іваненко трохи збентежено чимчикує до Софії!!! Хоч би не вибігти до нього передчасно, хоч би не заплутатись у довгому поділку! Тримайте кулаки за свою Софійку, мамусю й тітонько! Перший танець із хлопцем!

— Можна запросити? — ледь шаріється Дмитрик, і Софійка відповідає йому цілим вибухом рум’янцю. Озирнулась туди-сюди: так, запрошують саме її!

Крок назустріч, руку на плече… Ах, так: не тут же танцювати, вийти бодай у коло! Господи, враження — мовби всі розступились і зглядаються тільки на них! Нехай дивляться, бо Софійка і Дмитро того варті! Оттак тобі, Росько, знай і ти своє місце, зубів і очей не витріщай!

Щойно це подумала, як — р-р-раз! — вусібіч ніби градом сипнуло.

Це тріснула волосінь на Софійчиних перлах, і ті загриміли-покотили, здається, по всьому світі!

— Ой! — Дмитрик дістав одну із-за свого сторчового коміра, а по його шиї швидко поповзла червона смужка.

— Вибач, я й не думала, що вони такі колючі! — не знала, куди діватися від переляку й сорому.

— Н-нічого, все добре! — Дмитрик уже опанував собою. — Давай поможу збирати!

— Дякую, — присівши навпочіпки, нишпорили між різносортним взуттям. Однією рукою, зібгавши, тримала синій подолок, що сковував рухи і тим чи тим кінцем витирав підлогу, другою вихоплювала з-під ніг іскристі Сніжанині перли… Усі перестали танцювати і, мабуть, зі сміхом стежили за кумедною парою. Точніше — за найнезграбнішою, найнетямущішою, найбридкішою, найнещаснішою дівчиною школи — Софійкою!..

На Софійчине прохання Ліда Василівна вже відмикала біологічний, коли вдруге за вечір прибіг захеканий тато.

— Доню, чому так рано додому?

— Тату, татуню! — кинулась йому на груди. — Благаю, тільки ні про що не розпитуй!!!

— Ну-ну, не буду! Одягайся вже, русалко! До речі, баба Валя просила прихопити її внучку!

— Росаву? Ні-ні, вона ще святкує, буде кому її проводити!

— Софіє, ми ж домовлялись не чіпати скелета! — осудливо гукнула вчителька, заходячи в кабінет. — Від кого — від кого, а від тебе не чекала!

Було б дивно, якби прикрощі цього вечора було вичерпано! Тому не мала сил ні дивуватися, ні обурюватись. Ні навіть лякатись. Тепер не сумнівається, хто це зробив. Мовчки зняла зі скелетової шиї свого обмотаного разів зо п’ять шарфа.

— Не сердьтеся на неї! — Ох, краще б тато не вступався! — Я й сам у дитинстві міг таке втнути!

— Та гаразд уже, до побачення!

— До побачення, Лідо Василівно! — попрощалась понуро.

— З Новим роком! — спохопився на завершення тато.

Уже виходили на вулицю, як іззаду зацокотіли дрібні каблучки.

— Вибачте, можна і я з вами? — заспівав ненависний шоколадно-горіховий голос. — Нам по дорозі!

Софійка вчепилась татові за руку і вже готувалась придумати відмовку, як тато погодився:

— Бабина Валина онука? Звичайно, приєднуйся!

— Ух, насилу вирвалась непоміченою! — Роська на ходу надягала шапочку. — Свято чудове, але побачила вас і вирішила піти раніше, а то бабуся хвилюватиметься!

— Теж правильно! — схвально закивав тато. — Пощастило, бачу, сусідці з онукою!

— Це мені з бабусею пощастило! — скромничала непрохана супутниця. — Така добра, так про мене піклується! Собі в усьому відмовить, щоб мені догодити! От і я стараюсь, віддячуюсь, як можу!

Баба Валя свідомо викохує Софійчиного ворога? Баба Валя — утретє під підозрою? Вже яка Софійка засмучена, але цього разу нікому не вдасться переконати її, що баба здатна вчинити щось лихе! Навіть цій дзявкотливій, тобто дзвінкотливій, цукеркоголосій Росявці!..