Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Ну, Білокрилівський ліс я бачу, але де ж культура? — встряв у розмову й Сашко. Не надто мудре питання, але воно й Софійку дуже цікавило.

— А ось і вона, ось! — Дідок вихопив з-під снігу череп’яного кружечка з дірочкою всередині. — Будь ласка, старовинне прясельце! Чіпляли його на веретено, до прядки, щоб нитку переважувало! Погляньте, з узорами!

Пан Віктор зішкріб нігтем залишки землі й листя, і на прясельці проступили хвильки та ромбики. Діти завмерли: відколи немає того, хто це робив, а річ — ось вона! Війни, катаклізми, вік… Скільки вона пам’ятає! Найдавніші речі, які вони з Сашком бачили досі, — Катрусині стрічки чи Казимірів медальйон, а тут!..

Відчуття карколомніше, ніж від лету з гори на лижах: мовби війнуло подихом віків.

— А ви питаєте, що загубив? — переможно розвів руками дідок. — Пізнаєш це диво — на все життя заразишся вірусом пошуку! Це лиш квіточки: тут і не таке знаходив, ой не таке! У мене вже не квартира — склад білокрилівської старовини! Глянути на камінь з їхнім тотемом — русалкою — хочете?

— Дуже! — гукнула Софійка, бо ж туди і намірилась.

Але вгорі на них чекав ще один сюрприз: русалка власного персоною! На скелі стояла Росяниця Підлісняк у найпримітнішому з усіх бачених Софійкою спортивних костюмчиків. У найкрасивішій зеленій шапочці, з-під якої виглядав краєчок кістяного гребеня та звисала густюща коса. Стояла і з цілком невинним виглядом поправляла кріплення своїх супермодних пластикових лиж, на фантастичній зелені яких поблискувала назва найкрутішої фірми.

— Софійко? Яка щаслива несподіванка! — хлюпнула гарячим шоколадом.

— Пр-р-ривіт, — Софійка крізь зуби.

— А це біля тебе?..

— Сашко, — холодно представила хлопця. — І краєзнавець Віктор Гарбуз! Ну, все, у нас тут спра…

— Приємно познайомитись! Я — Рося Підлісняк! — Росавина усмішка сяйнула ще білосніжніше. — Ви, пане Вікторе, умієте зазирати в глиб століть? Можна сказати, мандрівник у часі?

— Трохи є, трохи є! — Дідусь розквіт і зашарівся, відчувши однодумицю.

— Страшенно цікаво! — атакувала Рося. Та погляд її став ще зеленіший, коли зупинився на Фадійчукові. — А ти, значить, Сашко? Гідне ім'я для такого сильного хлопця!

— Дя… дякую! — незвичний до компліментів, Сашко аж заточився на лижах.

Знайшла сильного!

Рося ж не відводила від нього очей і сумно-замріяно зітхнула:

— У ваш час… тобто у наш… сильних чоловіків не густо!

— Спасибі на доброму слові, дитино, спасибі! — квітував і пахнув пан Віктор. Хоч Рося при цьому дивилась — ще й дуже пильно! — ох, не на нього.

— Але ж ти його вперше бачиш! — не втрималася від легкої шпильки у Росавин бік.

Рося відповідала замислено, так і не одриваючи погляду від хлоп’яка:

— Ні, тебе, Сашку, я вже бачила над Кам'янкою: отам, біля мосту. Бродив із жердиною вздовж річки, такий зосереджений, що й не помічав, як я за тобою стежу! А в день карнавалу ти стояв під вікнами нашого біологічного кабінету…

— Де ж той камінь, пане Вікторе? — Сашко, паленіючи від надмірної уваги, різко перевів на інше.

— Так-так, діти, ходіть-но сюди!

Чоловік рушив до знайомого вже Софійці каменя. Позмітав сніг, дістав з нагрудної кишені окуляри й насадив на носа…

— Гм! Нічогісінько не розумію… Нічогісінько не розумію! Камінь той самий… Але де… де русалка?!

«Оно біля вас!» — глузливо подумала Софійка і наштовхнулась на грізний, мов кинджальний блиск, Росавин позирк. «Замкни губи-губища…»!

— Скільки благав наших достойників, високих мужів од науки перевезти його до музею!!! Русалка була отут! Ту то був хвіст!.. Гм, і немає ж слідів шліфування! Ага, ось! — Пан Віктор показав на єдину смужку. — Лишилась тільки лінія, що позначала воду! Дивно, дуже дивно!

— Ви певні, що той малюнок справді давній? Може, він стерся від снігу й дощів? — дивувався Сашко.

— Чи я певен? Та йому біля трьох тисяч років! — аж образився їхній новий знайомий. — Білокрилівці вірили в русалок, понавидумували їх і лісових, і річкових, і польових — усяких! Тобі смішно, дитино? — докірливо глипнув на Росяницю, яка хіхікнула при слові «понавидумували». — Я знаходив їхні статуетки. А ця, на камені, була, гадаю, одна з головних богинь!

— А чому ця культура зветься білокрилською? — запитала Софійка. — До чого тут білі крила?

— Культуру називають за місцем першої знахідки! Ніхто вже не скаже, як звались ті люди ні справді, ніхто не скаже!

Росяниця лукаво усміхнулась і вже мовби зі бралась заперечити.