Пауль Маар: Що не день, то субота

— Ти й досі тут! — зітхнув він.

— Авжеж, татусю, — кивнув головою Суботик.

— Нащо ти так голосно співаєш? — докірливо запитав пан Пляшкер.

— Це я для вас колискову співаю, татуню! Ось послухайте:

— Сиди тихо і ні пари з губи, а то пані Моркван прийде та й вижене мене звідси!

— Не бійтеся, татуню. Не прийде і не вижене!

— Чому?

— Бо вона не зможе сюди зайти. Я замкнув двері. А ключ осьдечки.

— Зараз же віддай мені ключа! Коли я замикаю двері, вона дуже ображається і свариться, неначе... неначе...

— Неначе дощовий черв’як?.. — підказав Суботик.

— Зараз же віддай мені ключа! — наказав пан Пляшкер замість відповіді.

— Ну то беріть його, татуню! — засміявся Суботик і хутко видряпався на шафу. Умостившися там, він поклав ключ на п’ятачок свого хоботця.

Пан Пляшкер зірвався з ліжка, схопив ціпок і спробував зачепити ним Суботика знизу, щоб стягти його додолу. Але цієї миті пролунав стук у двері, і пані Моркван залементувала:

— Де це таке чувано? Неподобство! Що за ґвалт серед ночі? Якщо ви ще хоч раз пискнете, вам доведеться самому готувати собі обід, пане Фляшкере!

Тільки-но пан Пляшкер зібрався сказати щось у відповідь, як Суботик загорлав із шафи:

— Яка ж це ніч, пані Шморкван? Брехня! Погляньте — надворі сяє сонце!

Він так майстерно вдавав голос пана Пляшкера, що пані Моркван не помітила б різниці, навіть якби була в кімнаті.

Якусь мить за дверима було тихо. Мабуть, приголомшена господиня верталась до тями. А тоді вона зарепетувала:

— Ну, це вже занадто! Нечуване зухвальство! Ви, мабуть, п’яні, пане Фляшкере! — Вона почала смикати за ручку дверей, силкуючись удертися до кімнати.

— Сама п’яна! Сама п’яна! — заверещав Суботик і, радий та веселий, застрибав на шафі.

— Негайно відімкніть двері, а то я викличу поліцію! — зарепетувала господиня.

— Не можу...— відгукнувся пан Пляшкер і знову спробував стягти Суботика з шафи.

— ...і до того ж не розумію, пані Шморкван, чого це я маю їх відмикати, — доказав Суботик голосом пана Пляшкера.

— Як-то чого? Це — моя кімната! — гукнула за дверима господиня.

— А за що ж я тоді щомісяця плачу вам гроші, пані Шморкван? — проспівав Суботик.

— Це платня за квартиру! І не перекручуйте мого прізвища! Мене звати пані Моркван. Затямили?

— Якщо я плачу вам гроші, значить, я винаймаю помешкання, а коли я його винаймаю, то маю право й замикати, — заявив Суботик.

Пані Моркван, мабуть, не знала, що на це сказати. У всякому разі минув якийсь час, перше ніж вона здобулася на слово.

— Сьогодні ви залишитесь без обіду! — вигукнула вона. — Після всіх цих неподобств!..

— Ну що ви, пані Моркван! — почав пан Пляшкер. Він уже втратив надію впіймати Суботика.

Суботик відразу підхопив голосом пана Пляшкера:

— Ну що ви, пані Шморкван! Ну що ви, пані Шморгван!

— Пане Фляшкере, ви безсовісний нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Моркван! — загриміла знову господиня.

— Це ви безсовісна нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Пляшкер! — вигукнув Суботик у відповідь.

За дверима запала тиша. У пані Моркван, мабуть, перехопило дух.

Суботик зліз із шафи і пустився в танець, кружляючи по всій кімнаті й приспівуючи:

— Ви поплатитесь за ці глузи! — гримнула пані Моркван.

— Які глузи? — запитав Суботик.

— Ви проспівали:

Я все добре чула!

— А хіба ваше прізвище Морква? — запитав Суботик.

— Звичайно ж, ні!

— То яке вам діло до того, що я співаю? Адже я про моркву, що росте на городі, а не про вас! — сказав Суботик і знову заспівав:

Пані Моркван не знала, що й казати. Гучно тупаючи, вона пішла на кухню, грюкнувши дверима.

— Ну й завдали ж ми їй чосу, татуню! — гордо мовив Суботик і простяг панові Пляшкеру ключа.

— Завдали, завдали! — сердито передражнив його пан Пляшкер. — Ось побачиш, чим усе це скінчиться! Завтра вона напевне вижене мене!

— Якщо вона не вигнала вас сьогодні, то завтра й поготів не вижене! — безтурботно відповів Суботик і заходився гризти кошика на папери.

— Облиш мого кошика! — засичав пан Пляшкер. Він не наважувався лаятись уголос — боявся пані Моркван.