Пауль Маар: Що не день, то субота

Пан Пляшкер заходився порпатися в своїй шафі і нарешті знайшов те, що йому було треба: великий рюкзак.

— Ку... куди це ви так вишикувалися? — затинаючись спитала вражена пані Моркван.

— Мандрівки дуже корисні для здоров’я! Хто багато мандрує, в того здорові легені й рум’яні щоки! — відповів пан Пляшкер і зник за дверима.

Ще дужче здивувалася пані Моркван, коли за якихось п’ять хвилин двері розчинилися і пан Пляшкер кулею промчав у свою кімнату. Вона не встигла й слова мовити. Їй здалося, що пан Пляшкер навіть проспівав тонюсіньким голоском: “Пані Шморкван, пані Шморкван”.

Опинившись у себе в кімнаті, пан Пляшкер розстебнув рюкзак і витяг Суботика.

— Це наша кімната? — запитав той, роззираючись.

— Ти ж обіцяв, що мовчатимеш! — напустився на нього пан Пляшкер.

— А хіба я не мовчав? — здивовано запитав Суботик.

— Певно, що ні! Ти весь час наспівував: “Пані Шморкван! Пані Шморкван!”

— Але ж це було потім. Ви ж мене просили сидіти тихо, доки ви повернетеся, — сказав Суботик і знову заспівав:

— Цить! — вигукнув пан Пляшкер, схопив Суботика за карк і запхнув під ковдру.

Пані Моркван постукала в двері й запитала:

— Ви кликали мене, пане Пляшкере?

— Ні! — сердито вигукнув пан Пляшкер і запхнув Суботика ще далі під ковдру. Але той і під ковдрою завів пісню:

Пан Пляшкер нарешті згадав, як треба поводитись із Суботиками. Він підняв край ковдри і прошепотів:

— Прошу тебе, замовкни!

І Суботик відразу припинив свої співи.

Цієї миті двері прочинилися і в кімнату просунула голову пані Моркван.

— З ким це ви тут балакаєте? — запитала вона, пильно роззираючися кімнатою.

— Та це я... поспівав трошки,— сказав пан Пляшкер.

— Поспівав! — передражнила його господиня і грюкнула дверима.

Пан Пляшкер заходив туди й сюди по кімнаті, міркуючи, що його робити далі і чим усе це скінчиться. Хіба можна було брати Суботика до себе в кімнату? Урешті-решт пані Моркван вижене їх обох — і його самого, і цього кумедного Суботика!

Він відгорнув ковдру, щоб поговорити про це із Суботиком. Але той спокійнісінько спав, зручно вмостившись на подушці.

Пан Пляшкер зітхнув і сів на край ліжка.

— Як хочеться смачно пообідати! Тоді, може, й жити легше було б, — мовив він.

— А що б вам хотілося на обід? — спросоння запитав Суботик. Він, мабуть, почув гірке зітхання пана Пляшкера.

— Смажене курча з картоплею, — сказав пан Пляшкер. — А потім морозиво.

— Смажене курча з картоплею і морозиво. Гаразд! — пробурмотів Суботик, перекинувся на інший бік і знову заснув.

І майже тієї ж миті у двері постукали. Пан Пляшкер швиденько накрив Суботика ковдрою, розгладив покривало і сів на стілець. А тоді сказав:

— Заходьте!

Двері відчинились, і в кімнату з тацею в руках зайшла пані Моркван. Її, мабуть, не полишала думка, що в кімнаті є ще хтось, крім пана Пляшкера, і ось вона знайшла привід іще раз зайти сюди.

— Ви сьогодні не прийшли на кухню обідати, і тому, як виняток, я принесла вам обід у кімнату, — сказала вона і поставила тацю на стіл.

— А що сьогодні на обід? — запитав пан Пляшкер, оговтавшись після такої несподіванки.

— Смажене курча з картоплею. А на десерт — морозиво, — відповіла пані Моркван. — Смачного вам, пане Пляшкере!

Пана Пляшкера розбудив голосний спів над самісіньким вухом. Спочатку йому здалося, що це сон, і він повернувся на другий бік. Але спів не припинявся. Дзвінкий, пронизливий голос виспівував украй фальшиво:

Пан Пляшкер ураз прокинувся й сів у ліжку. Надворі яскраво світило сонце. Був недільний ранок. А поруч сидів Суботик і виспівував. Пан Пляшкер пригадав усе: вчора він привів сюди цю загадкову істоту, цього голосистого Суботика, якого тепер не може спекатися.