Пауль Маар: Що не день, то субота

І віник відразу ж рушив у наступ на черевики пана Пляшкера. Той підняв ноги і поставив підбори на стілець.

— Бруднюх нещасний! — закричала господиня. — Хто вам дозволив ставити ноги на мій гарненький стілець? Зараз мені йдіть на кухню і принесіть ганчірку!

Пан Пляшкер покірно поплентався на кухню. Повернувшись із ганчіркою в руках, він побачив, що пані Моркван поставила стілець на стіл і почала мити підлогу. Зітхнувши, він узяв свого капелюха, одягнув піджак і попрямував до дверей.

— Куди це ви чимчикуєте? — гукнула йому навздогін пані Моркван.

— Піду погуляю!

— О, це чисто по-вашому: йти на гулі серед білого дня, коли всі люди працюють! Куди воно годиться?

— Таж ви самі сказали, щоб я йшов гуляти! — запротестував пан Пляшкер.

— Та йдіть уже, йдіть, домосиде! — знову гукнула господиня. — Ви ж бо цілісінький день сиднем сидите в чотирьох стінах. Бліді стали, аж світитесь.

Пан Пляшкер швидко причинив за собою двері і вийшов надвір. Був чудовий суботній ранок, яскраво сяяло сонце, і він радів, що більше не чує лайливих слів господині.

На розі юрмилися люди. Пан Пляшкер зацікавився, що там таке, і рушив до гурту. Люди щось розглядали. Мабуть, щось не дуже велике, бо всі, схиливши голови, дивилися вниз.

Панові Пляшкеру кортіло дізнатися, що там таке, але гурт так скупчився, що йому, низенькому на зріст, нічого не було видно.

— Треба повідомити в зоопарк. Напевно, воно втекло звідти. У себе вдома таке чуперадло ніхто не триматиме! — сказала жінка, що стояла в самісінькій середині гурту.

Мабуть, там була якась тваринка.

— Це, певне, така порода мавп, — сказав хтось із чоловіків.

— Порода мавп? Із п’ятачком? Та воно куди більше схоже на жабу! — вигукнув інший чоловік.

— Е, ні, на жабу воно аж ніяк не схоже! Бачите, яке в нього руде волосся! Де це ви бачили жабу з рудим волоссям? Та ще й таку здоровенну!

Цікавість розбирала пана Пляшкера чимдалі дужче: що ж то воно за звірина, що схожа водночас і на жабу, і на мавпу?..

— Як вам не соромно, панове, знущатися з дитини! Дорослі люди, а так поводитесь! — обурено вигукнула якась огрядна жінка і окинула всіх суворим оком.

— Як ви сказали? З дитини? Ви, мабуть, недобачаєте! — мовив той чоловік, котрий назвав загадкову істоту мавпою.

Але огрядна жінка ніяк не могла вгамуватись. Вона нахилилася до тваринки й спитала:

— Як тебе, дитинко моя, звати?

Пан Пляшкер і далі не міг нічого побачити. Зате дещо почув. Дзвінкий, пронизливий голос відповів огрядній жінці:

— Ніяка я не дитинка, бе-е-е!

Люди, що стояли довкола, аж роти пороззявляли з такого дива.

— Овва! Та воно вміє говорити! — вигукнув хтось із чоловіків.

— Та ще й по-нашому! — вражено прожебоніла якась жінка.

— Хіба ж я вам не казала, що це дитина?! — гордо промовила огрядна жінка і знову нахилилася над загадковою істотою: — Скажи мені що-небудь, дитинко!

— Товстуля! Товстуля! — вереснув той самий голос.

— Це ти мене так називаєш? — спаленівши від обурення, спитала гладуха.

Хтось у юрбі засміявся. А пронизливий голос раптом заспівав:

— Яке нахабство! — засичала огрядна жінка й пішла геть.

Не гаючи й миті, пан Пляшкер ступнув туди, де стояла гладуха, і враз опинився перед загадковим створінням, що сиділо на тротуарі й співало.

Тепер пан Пляшкер зрозумів, чому ніхто не знав, як назвати це створіння. Його справді важко було б змалювати: не людина, але наче й не звір.

Взяти хоча б голову: двоє нахабних, бистрих очей; рот такий великий, що аж кортить назвати його пащею; замість носа — рухливий хоботець із круглим п’ятачком на кінці. Обличчя ясно-зелене з великими синіми цятками. А з-під рудого волосся, що стирчить, неначе голки на їжаку, виглядають двоє відстовбурчених вух.

А тулуб! Насамперед у очі впадав живіт — зелений, круглий і тугий, неначе барабан. Руки й долоні — як у звичайної дитини, а от ноги дуже схожі на жаб’ячі лапи. Груди й живіт зелені й гладенькі, а на спині руда шерсть, як у молодого орангутанга.