Фоззи - Гупало Василь. П’ять з половиною пригод

І радий я вам сказати, що всі вони вмить і пішли з Василем охороняти ярмарок та й лишилися там. Хоч не всі, але пішли-таки. Дехто все ж лишився лихо робити по лісах, але отаман москалів і декілька солдатів вирушили до Миргорода. Там вони стали табором і багато років іще охороняли ярмарок. Хтось знов одружився, хтось загинув, але всі, хто пішов, тепер не мовчали, бо нічого вже було їм цуратися.

А Гупало Василь тоді віддав їм телят, допоміг скласти охоронну угоду, а потім уже намалював усіх, хто на ярмарку тому був і Пасху святкував.

Стояв я на підгорецькому базарі, продавав Василеві глечики, перебазікав там із усіма місцевими, що ледве й сам не став базарною бабою. Аж поки однієї п’ятниці, наприкінці травня, моя сусідка, Густя Петрівна, замість того, щоби бідкатися на радикуліт і на ціни, почала скаржитися на банду Чорноротого, що захопила її племінника.

Тут уже я не стерпів, позатуляв рота її товаркам і розпитав, як усе було. Отже, отакої. Хлопця звали Микитою, пішов він із товаришем до лісу, — мабуть, по дрова, — де наскочив на Чорноротого. Товариш звідти вибіг, а Микита — ні. І було то в понеділок, — виходило, що родина чекала на нього вже п’ятий день. Батько з друзями кинувся було до лісу, та сокирники їх звідти випхнули, — ото таке.

«Нічого й думати: то справа для Василя», — вирішив я і різко підхопився з місця, ледве глечики не позбивав. Лишив товар на Густю Петрівну, а сам побіг до будинку Премудрої, де, за своїм звичним розкладом, мав працювати над глечиками Василь. По дорозі я прикинув, що давно слід було привернути його увагу до справ у лісі: банда Чорно­ротого в горах над містечком уже з осені шорохалася. На рожен лиходії не лізли, та місцевим усе одно заважали: то так, то сяк.

Премудра була вдома і навідріз відмовилась іти до лісу. Як з’ясувалося, вона мала свою історію стосунків із Чорно­ротим (і тут, зараза, встигла!): «Та ну, я його ледве здихалася: він сватів моїм батькам тричі засилав і щоразу по возу додавав. Тьфу на нього!». Та Премудра — то Премудра, чого ще чекати від примхливої молодої жінки? Головне, що Гупало Василь одразу звівся, похитав собі головою, витер руки і запхнув за кушак найбільшого пензля з тих, які мав, а було їх у нього багацько. Розмірів своїх він не збільшив, але став трохи іншим: і очима, і плечима.

Був десь обід, коли ми вдвох перетнули Підгорянку й увійшли до лісу, що підіймався горами. Тут на Чорного Дуба майже не натрапиш, тож ліс той іще був цілий. Це зараз і його порубали, а тоді там удень сонця годі було побачити: все смереки позатуляли. Мабуть, у тій напівтемряві я й не помітив поплічників Чорноротого, котрі чекали на нас у лісі. Було їх десь сім-вісім, але для мене вистачило б і половини першого — такі вони кремезні та недобрі видалися. Стояли півколом, — мабуть, почули нас заздалегідь і приготувалися.

Гупало Василь прибрав мене за спину, що якось поширшала, чи то, може, так мені здалося з остраху. Проте я і звідти бачив, як швидко все скінчилося: він вичепив із-за пояса свого пензля, повернув його в руці, той свиснув, неначе живий, і з шипінням окропу перетворився на булаву — як-от на малюнках до казок, яких навчав мене дід, готуючи до мого першого ярмарку.

«Ось шо», — сказав Гупало Василь і, ніби не поспіша­ючи, перебив найближчу смереку, яка була товстішою за мене чи не вдвічі. Він її зніс, наче очеретину шаблею, біля самої землі. Це відбулося так різко, що смерека не впала, а ввіткнулася комлем у землю поруч із пнем, зачепившись кроною за сусідні дерева. «Ось шо», — вагомо вдруге наголосив Василь, ніби це все пояснювало. І — повірите? — сокирники здриснули звідти, ніби двомісячні кошенятка від першого-ліпшого собаки.

Я їм багато чого нагукав на доріжку, наказуючи ніколи не нападати на місцевих, і, коли відлуння стихло, ми пішли далі, просто вглиб лісу. Можете не сумніватися: питань моїх до Василя побільшало, та відповіді лишалися такими самими, як і раніше. Тобто їх не було.

Спочатку ми почули водоспад. Пішли на той звук і десь за півгодинки вийшли до нього. Тут, далеко від замку, Підгорянка ні в чому собі не відмовляла, міцно та гучно спадаючи вниз і перестрибуючи пороги. І праворуч від водо­спаду, нагорі, ми побачили якийсь хутір, а біля нього — стрункий міст над річкою. Нам треба було або вертатись, або йти через нього. Я розтулив було рота, щоб озвучити цей вибір, але Гупало Василь, не звернувши на мене уваги, почав підніматися до хати.