Фоззи - Гупало Василь. П’ять з половиною пригод

От і вирішили купці разом із місцевими зробити новий ярмарок, і при тому якнайшвидше, бо нічого ж їсти, — щоби не восени, як зазвичай, а після Пасхи. І ще вирішили вони, що продавати товар будуть без грошей, а під осінній урожай, — от як, кажуть, роблять розумні в місті Магдебурх. А для захисту і запросили Василя, який тоді якраз повернувся з далеких морів, де був у своїх гупальських справах.

Гупало Василь погодився й підрядився охороняти ярмарок три дні за троє телят. Вийшов заздалегідь і йшов повз Дніпро, роздивляючись, де ще не сідав, не малював, не снідав. Потому повернув праворуч і покрокував уздовж річок маленьких, але теж приємних. Кажуть, того року Пасха пізня була, вже навіть бджоли працювали, і, коли до Миргорода лишалось іти десь із півдоби, Гупало Василь почув зненацька страшенні крики біля води. І відразу побіг туди, бо так кричать, уже як край життя бачать.

То й не річка була — так, ставочок. І над тим ставком кружляло стільки бджіл, скільки в серпні зірочок на небі. Придивився Гупало Василь, прислухався, — ба, в тій воді якісь люде, не розібрати, чи то добрі, чи то злі. Тільки кричали вони гучно, і кричали по-нашому, волаючи про допомогу від бджіл, що жалили їх, наче останнього ворога.

Гупало Василь дістав із торбинки свого пенз­ля, аркуша паперу майже нового і швиденько намалював вулик. Підбіг до дерев, повісив там аркуш, повернувся до ставка і кличе: «Агов, бджоли, ану сюди, ану до вулика нового, відбувається заселення, акція!». Котрась перша з бджіл наважилася перевірити, що і як, а за нею і решта. І підлітають вони до вулика й бачать, що то малюнок, хочуть вертати, а ззаду вже так підпирають, що й не вивернеш. Отже, зліпилися бджоли гамузом докупи навколо малюнка і важко-важко полетіли собі кудись тудись.

Пересвідчився Гупало Василь, що бджоли вже не повернуться, й підійшов до води, де з останніх сил плюскалися якісь темні люде, і сказав їм: «Усе, вилазьте, бджоли полетіли звідси». І вилізли ті всі, й багацько їх було, й усі як один великі та рукаті. Проте дякувати за допомогу не поспішали, навіть зібралися на іншому березі ставка і стояли там мовчки, хоч бери їх так і малюй однією суворою темною плямою.

І тоді вийшов із них найбільший і мовив: «До­поміг ти нам сьогодні, й сьогодні ж я тобі віддячу: йди собі, козаче, — даруємо тобі життя». «А це ніяк, хлопці», — засміявся Гупало Василь, і від сміху того десь у лісі попадало старих дерев нам на дрова. Гупало Василь закрутив пензля, сам закрутився і став ураз велетнем зі страшними білими очима, які багато років лякали всіляку гидоту на землі. Пензель перетворився на здоровенну булаву, і нею Гупало Василь доброзичливо почухав свою стрижену під макітру голову й сказав: «Вас мені якраз і треба, шановні. Саме вас».

І злякалися вони, — це було видно, — та не відступили, тільки згуртувалися навколо найбільшого, котрий, щоправда, був із один Василів палець завбільшки. І тоді Гупало Василь ска­зав: «Щось, бачу я, людське добро вам на користь не надто пішло, злата торік накрали, а досі борсаєтесь у болоті. Хто ви такі?».

Знову мовчали вони у відповідь довго, аж поки їхній отаман промовив: «Ішли ми додому, з москалів вертали. Та й заблукали. Ані нас тут уже ніхто не пам’ятає, ні ми дороги не пізнаємо. Тож ми, скоріш за все, вже й ніхто», — відповів той. А тоді всі знали, що москалі — це солдати, котрих цар забирав на 25 років і повертав уже тих, хто вижив. От і верталися вони, роблячи лиха та нічого не пам’ятаючи за горілкою.

Гупало Василь сказав йому:

— А не буває так, аби хтось да ніхтось, — махнув булавою, перетворивши її на пензля, зменшився до звичайного розміру й пішов на їхній берег.

По дорозі ще раз посміхнувся, і знов у лісі старі дерева загупали, а нові почали швидше зростати.

— А чого ж тоді кажуть, що ви німі? — спитав він, підходячи до отамана москалів.

— А ми мовчали, бо соромно було лиха витворяти серед своїх, — відповів той і додав:

— Але в нас виходу іншого не було, як і любові.

— Вихід завжди є, — сказав Гупало Василь. — Тільки той вихід не відразу видно. Що ж, наробили ви в Миргороді той рік лиха, але з цим тепер усе. Я не знаю, чи є там Бог, але йому, певно, було би соромно, коли між своїми таке коїться. Гадаю, досить вам розбійниками ходити. От я теж людей гупаю не раз, але за вірою та за людською потребою. На ярмарок лихі люде здавна нападають, і тепер ви будете їх гупати. На початок дам вам троє телят, а там уже самі домовляйтеся.