Фоззи - Гупало Василь. П’ять з половиною пригод

Нагадую, що я був тоді молодий, тож і прибіг під ратушу серед перших. І побачив, як біля великого вогнища, на якому під кінець базарування зазвичай бика смажать, грілися діти, а їх обіймали батьки. І навіть конячка стояла біля вогню, і трясло її, бідолашну, чи то зі страху, чи то від холоду.

І впала мені в очі все та ж красива панночка, котра йшла кудись убік від головної площі, й вела вона зі собою якого дядька, накинувши на нього свій кептар. Натовп кинувся до дітей подивитися, як вони, а я чомусь пішов слідом за дівчиною з чоловіком, наздогнав їх у провулку й гукнув — на правах людини, котра не закінчила супе­речки з жінкою.

«Почекай», — сказав, й вони обернулись. І побачив я, що то був велетень, котрий знову зменшився до звичайних розмірів. Він був мокрий, із його вусів крапало, і тримав він кілька малюнків із якимись горами, притискаючи ті краєвиди до грудей. Виглядав він радше як утомлений селянин, аніж як герой завбільшки з підгорецьку ратушу.

Та я чомусь відразу зрозумів, що це він, і ноги мої не витримали такого дива. Я сів на сніг, кліпаючи очима, й тільки те і робив, що мовчки розтуляв рота, наче риба. І тоді той чоловік передав панночці малюнки, а мені простягнув руку, щоби допомогти підвестись, і заодно й заповістився:

— Василь. Гупало Василь.

Я піднявся, віддихався й відповів:

— А я Левко Триндун.

— От точно, шо Триндун, — сказала панночка й, посміхнувшись, додала:

— Пішли, хлопці, грітися.

Ми пішли провулками кудись углиб міста, і з того моменту життя моє теж пішло іншим шляхом. Відразу скажу, що казок я вже не розповідав, бо довелося побачити стільки всього, що в жодній казці не почуєш. І Гупало Василь був лише першим дивом, яке я побачив. Але — головним.

Важко було повірити, що цей дядько і був той Гупало Василь, про якого булькотіли Підгірці й усі базари навколо. Тихий, спокійний, слова з нього не витягнеш — уранці доб­ре снідав, потому робив глечики на продаж, а пополуд­ні малював для себе краєвиди зі стіни замку. І все це — мовчки, і все це в габаритах звичайної людини, — анічого схожого на велетня, котрий урятував діточок від загибелі у крижаній воді. Мабуть, хтось із розумних мешканців містечка здогадувався, хто він є, але такого, щоби за ним бігали та в очі заглядали — не було. Ходить собі селянин, щось у вуса гадає, а всі поруч такі ж самі.

Решту зими й цілу весну ми жили в тієї панночки, котра звалася, як з’ясувалося, Премудрою. Вона мала доволі великий будинок біля базару, — якось вона його наколядувала, бозна-як. І, як уже мовлено, казок я відтоді на площі не розповідав, а замість того закохався в оту Премудру, як цуценя. Воно й не дивно, бо ж була вона красива і мала дивну владу над чоловіками, а я тоді ще першими вусами пишався. Премудру все це, схоже, потішало, вона майже не звертала на нас уваги, іноді десь зникала на тиждень, а поверталася така сама: легка, наче вітер, і гост­ра, як та шпилька.

У коморі завжди було що їсти, тож — зізнаюся вам — розлінився я тоді, казок не казкував, одначе читав розумні книжки, яких було багато в тому будинку. Коли вона верталася, я вже ходив за нею, як той негодований собака: не відчепишся. Тут два в одному було: я і просто приємність мав на неї дивитись, і цікаво було мені розпитати про Василя: звідки він та чому такий. Іноді вона відбріхувалась, а іноді розповідала деякі історії, які я нотував, адже тоді ще збирався йти далі та розповідати казки. І ось вам один із записів тієї пори...

Одного разу Гупало Василь ішов собі на Миргород, де мав захищати великий ярмарок, на який зазіхали лихі люде з усіх боків, із усіх кордонів. Як тільки там збирався ярмарок, так одразу ж злодії всіх мастей ну нападати на купців іще по дорозі. А як збереться базар великий, то лихі люде нападати гамузом бояться, бо добрих людей завжди більше, хоча добрі люде зазвичай не злі й не хочуть убивати навіть лиха. Тому злодії грабували покупців, коли ті повертались уже додому, зненацька нападаючи на них із лісів, із ярів, як воно, звичайно, було та й буде у світі.

А на минулий ярмарок лихі люде, кажуть, знайшли собі ватажка величезного та німого, а з ним іще таких самих купу. І тоді вони вже погуляли: підпалили базар із одного боку й усіх на виході зустріли, позабиравши все до нитки, — люде, чи то добрі, чи то злі, як пожежа, беруть зі собою найцінніше та найменше. Отой Великий Німий усе забрав і пішов геть із найманцями, а від ярмарку лишилося велике чорне нічого.