Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

У густо наведених синім очах біліли бездушні цятки чоловічків. Ці дивні, неправильні очі були наче намальовані дитиною, але вигляд мали не зворушливий, а моторошний. Тому що немає нічого страхітливішого, ніж порожні, позбавлені життя очі на людському обличчі.

Коли Андрій зник між будинками, чоловік із намальованим обличчям задер голову і подивився на небо. Туди, де зовсім низько пурхала в метушливому польоті крихітна пташка, дуже схожа на звичайну вівсянку, якби, звісно, вівсянки залишались би зимувати в цих широтах.

Вона кружляла, а він обертався за крихітною тінню, наче величезний сонях. А тоді раптом схопив із даху якийсь уламок цеглини і жбурнув його в пташку з разючою люттю і точністю. У відчайдушному кульбіті вона ухилилася вже аж останньої миті, потік повітря на секунду перекинув її, й пташина панічно забила крильми. Та ось вона знову встала на крило і, мов нічого й не було, заклала плавну петлю просто над головою чоловіка з намальованим обличчям.

Темна постать на даху видала згорьований, сповнений злості стогін, хоча намальована парсуна, як і перше, витріщалася в небо порожнім поглядом бовдура.

— Не дивися! — прошепотіла незнайома жінка, рвучко смикнувши свого сина. — Не дивися на неї!

Вони саме проходили повз дитячий майданчик. У пісочниці сиділа Надя й зацікавлено роздивлялася їх обох крізь «забороло» з пальців.

— Мам, а чому дівчинка так робить?

— Закрий рота, я сказала! — верескнула мама. — Відвернися!

І вона поцурпелила хлопчика геть звідтіля, а той весь час озирався й через це шпортався, повисаючи на маминій руці…

…Надя смикнулася й випірнула з хиткої дрімоти, в яку занурювалася тепер щоразу, варто їй було десь сісти перепочити. А перепочивати доводилося дедалі частіше. Вона прокинулася з тягучим, болісним відчуттям образи і несправедливості. Надя не розуміла, чому на неї не можна було дивитися. Таке казали всім дітям — не дивися. Не дивно, що ніхто не хотів із нею гратися: як можна грати з тим, на кого не можна навіть дивитися…

Щодо дорослих, то вони поглядали крадькома, питаючи в себе, чи варто було взагалі народжуватися такій дитині, і за віщо матері таке горе. Декотрі йшли трохи далі, видаючи цілком конкретні версії, — за що і чому саме таке. Розмовляти з Надею вважалося безглуздо змарнованим часом. У відповідь на найпростіші запитання ця дівчинка дивно вертіла головою й блукала безмисним поглядом десь попід ногами. А її власні фрази — часом цілком складні й осмислені — видавалися такими, що мовлені не до речі й не до ладу. Ви би подумали, що сенсу в них не більше, ніж у відповідях «розумних» програм у телефонах. Гей, Сірі!

Гей, Надю…

Але Сірі принаймні відзивається, а Надя далеко не завжди. Ясна річ, причина у тій-таки однаковій гучності звуків — вона просто не може розібрати, які з них означають її ім’я. А щодо решти, то Надя не завжди може показати , що розуміє — ото й усе. На жаль, у такі моменти люди кажуть собі, що Надя дурніша за їхнього кота. Адже навіть кіт — і той веде вухами, чуючи, що про нього говорять.

Одне слово, крім мами й тьоті Олі, з Надею якось забалакали тільки двоє людей: злий чоловік із ножем (хоч і недовго) і той дядьо, який показав їй червоний маячок на заводській трубі. Отой «зрозумілий вогник», через який вона пішла гуляти далеко від дому… А більше — ніхто.

Надя зітхнула. Виникло пекуче бажання притиснутися до маминої теплої щоки і відчути той такий рідний запах її шкіри. Таке пекуче, що навіть бажання бодай разочок ковтнути води, що давно затулило собою почуття голоду, навіть воно відступило. Мама…

Трохи поплакавши, вона втерла щоки, а тоді провела мокрими від сліз пальцями по пересохлих губах. І враз із закутка її підсвідомості огидно заскавуліла спрага, нагадуючи про себе. «Усе-таки треба йти», — вирішила ця незвичайна дівчинка, хоча, можливо, думка і не була сформульована саме так. Може, вона подумала: «Треба знайти вихід» або: «Я знайду маму», — не має значення. Вона просто підвелася і знову пішла вперед. Імовірно, все це через уявну мапу в дивовижній голові цієї рідкісної дівчинки. А може, в її впевненості, що рано чи пізно вона закінчить креслити свою карту, і тоді на ній неодмінно з’явиться слово «вихід».

Тепер, коли морок перестав бути абсолютним і примарне далеке світло розбило його на темні плями, Надя могла йти доволі швидко, і лише час до часу плескати, щоб не втрачати орієнтації в просторі. Прохід чимраз крутіше і крутіше здіймався угору, і Надя подумала, а чи не повернутися їй, аж ось щось сталося з темрявою навколо. Вона немов знову згустилася.