Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Надя! — гукнув він. — На-а-а-дя-я-я!

З таким самим успіхом можна було кричати, затиснувши собі рота руками — звук одразу згасав, наче стіни були оббиті повстю. Андрій перевірив заряд на телефоні й обережно пішов уперед.

Тихо. Лише звук його власних кроків. Він немов у пляшечці світла посеред густої темряви. Думки самі собою зслизнули кудись у минуле. Хтозна-чому він раптом виразно пригадав, як колись малим їхав кудись у потязі. З батьками. Спогад виринув так несподівано, аж він здивувався. Потяг, і вони кудись їдуть. Йому чотири роки. Пласкі, наче вительбушені полиці зі зморщеним потертим дерматином. Продовгасті плафони світильників із розсипищем дохлих мух, що чорніють всередині. Батьки про щось говорять, а він лежить на хирлявій подушці, і потяг заколисує стукотом коліс. А потім його будить високий спів гальм. За чорними вікнами — вогні якоїсь станції. Він іще тільки вчиться читати і жадібно намагається віднайти в назві станції знайомі літери, але з тих, що там є, він знає лише «а» — найнуднішу з абетки. Він розчаровано відвертається. Батьки наче не бачать, що він прокинувся. Вони й далі поглинуті розмовою, але тепер їхній тон геть інакший. Вони сваряться.

І чому він це пригадав? До чого? Спогад був неймовірно докладний. Із тих ото, в які ти провалюєшся з головою, немов під лід. Які спалахують навіть не в голові, а навколо. Звуки, відчуття, навіть запахи…

Запахи! Андрій спохмурнів і принюхався. Тоді заплющив очі та втягнув повітря носом — дуже повільно. І справді — слабкий, ледь помітний аромат. Жодних сумнівів, що причина несподіваного провалу в минуле — саме в ньому. Так пахне поряд із потягом, так пахне в метро. Так пахнуть шпали.

— Креозот, — сказав Андрій вголос і розплющив очі.

Дивно. Він готовий був заприсягнутися, що на самому заводі нічим таким не пахло. То звідки він тут? Андрій завертів головою, намагаючись знайти джерело. Посвітив собі під ноги, звернув в одну із зал, пройшовся туди-сюди. Таке відчуття, що аромат висів у повітрі цілком рівномірною, однаковою пеленою… Мабуть, він би не звернув уваги, якби запах не розбурхав його пам’ять…

Вони їхали до Києва. У гості — святкувати новий рік. А потяг запізнювався. Сильно. І склалося так, що новий рік вони зустріли у вагоні. От тільки тато з мамою посварилися. Мама казала, що слід було брати квитки на раніше. Тато — що їхати зустрічати новий рік до маминого брата — погана ідея. Вони сердилися й не розмовляли одне з одним. Увесь вагон кричав «З новим роком!» під куранти по радіо. Андрюха дивився у вікно. Якісь люди на пероні пили шампанське і стріляли з хлопавок. І так нестерпно хотілося свята. Так сильно хотілося хоч трошечки, ледь-ледь порадіти разом з усіма. Але вони так до ранку і не озвалися одне до одного жодним словом.

Потім тато сказав: «Краще ніяк, ніж абияк». А мама відповіла: «Нічого, іншим разом». Вони лаяли залізницю й журилися, що в них украли свято. Й Андрюха теж казав «украли свято» і «нічого, іншим разом».

Мабуть, це був найгірший урок в його житті: виходило, що обґрунтований смуток краще ущербного свята. Та насправді він так не вважав. Насправді, просто вийти на перон і вигукувати разом з усіма «з новим роком», не маючи ні шампанського, ні хлопавок, — було б краще. Це було б просто чудово! Але потім через думку, що такий новий рік нормальній людині однак не потрібен, наче аж легшало. Вона означала, що вони зовсім не проґавили шанс потішитися життям, а просто зробили раціональний вибір. Правильний. Й Андрій засвоїв урок: якщо немає вагомих причин радіти, то не варто й намагатися. Іншим разом.

Так вийшло, що до наступного нового року батько не дожив…

— Знайшов тебе! — прошепотів Андрій і схилився над густою маслянистою калюжкою завбільшки з п’ятак.

Обережно торкнувся мізинцем і підніс до носа. Кивнув у відповідь на власні думки. Витер палець об стіну. Уважно обдивився всю підлогу і знайшов іще одну таку пляму. І ще. І ще. Вони були скрізь.

Якоїсь миті він помітив іще дещо: дивні гострі тіні вгорі на стіні. Андрій підвівся й витягнувся навшпиньки, майже впершись маківкою в кам’яне склепіння, й обережно провів рукою вздовж стелі. Зі стіни стирчали шляпки шурупів. Багато, через однакові проміжки.

Безсумнівно, стіни були чимсь завішені. І навряд усе це мало стосунок до заводу. Навіть не так — безсумнівно, до заводу це не мало жоднісінького стосунку.

На даху цукрового заводу стояв чоловік. Завмер у напруженій позі спостерігача, і збоку могло видатися, що він свердлить поглядом Андрія, який саме виходив через заводську браму. І що погляд цей неодмінно мусив бути ворожим, адже в місячному світлі тінь на даху справді мала зловісний вигляд. Та, зазирнувши в очі чоловікові на даху, ви б не побачили в них нічого схожого ні на злобу, ні на тепло, ні навіть на звичайну цікавість. Його очі, як і все обличчя, були намальовані жирними, грубими мазками фарби, що давно потріскалася, а де‑не-де вже й облущилась.