Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Павло Борисович був особливо педантичний щодо того, яка має бути його консистенція. Нині все було ідеально. Павло Борисович сидів, пригнувши голову, — так пригинається вовк, запихаючи скривавлену морду в оленячу тушу, що вистигає на снігу. Рухи його міцних кощавих рук, коли він орудував ложкою, були дрібні та гострі, наче страва жива і намагається вискочити з тарілки. Він вишукував у сирі цілі виноградини, квапливо клав їх до рота, прилаштовував поміж зубами і з насолодою розкушував. Виноградини лускалися в роті, а він мружився, мов гієна, що розгризає кістку.

Попоївши, він полюбляв курити люльку. Набита завчасно, вона лежала перед ним. Чекала, поки він упорається з сиром, підійде до вікна, розкурить дорогий тютюн і почне милуватися центральною площею. А з погляду Павла Борисовича, на площі було чим милуватися. Не все поки що зроблено, звісно, але поступово він перетворював цю місцину на справжнє лице селища. Метрові літери «Я [ сердечко ] БУСЬКІВ САД» — вишенька на торті. У селищі, звісно, було чимало проблем, але Павло Борисович не втомлювався нагадувати собі, з якої багнюки витягує цей ведмежий кут і скільки робить «для них усіх». І зробить іще більше. Набагато більше. Тому що Буськів Сад обіцяв окупити будь-які грошові вкладення сторицею. А відчувши можливість щось отримати, Тупогуб хапався за неї мертвою хваткою й уже не відпускав.

У свої шістдесят три він чимраз частіше розмірковував про те, як багато людей не здатні скористатися можливостями, які самі пливуть до їхніх рук. От хоча б той-таки міфічний Мідас, що його вважають символом жадібності, насправді — золотий пам’ятник ідіотизмові, якщо вже зайшлося про людей, які не заслуговують на дарунки долі. Щодо самого Тупогуба, то він жодним чином не був захланний, як багато хто вважав. О, ні, він аж ніяк не захланний! Павло Борисович був ненаситний .

У двері постукали. Міський голова випростався й зубами зішкріб із нижньої губи рештки сиру.

— Так!

Зазирнула секретарка Міла:

— До вас людина, — вона звірилася з квадратним аркушиком паперу, який тримала в долоні. — Гайстер… Андрій Олександрович. Нехай зачекає?

Мер скрушно подивився на недоїдений сир і заклично вигнутий мундштук люльки, тоді рішучо втерся свіжою матерчатою серветкою (паперових він не визнавав) і скомандував таким тоном, наче Міла була вівчарка:

— Клич!

Секретарка ледь відступила і недбалим жестом дала на здогад Андрієві, який тупцяв у приймальні, що він може ввійти. Той усміхнувся на знак вдячності, але Міла тільки утомлено закотила очі.

— Ласкаво просимо! — підводячись назустріч привітав його Павло Борисович. — Як улаштувалися? Чув, ви після аварії — й одразу в бій!

— Та все нормально, дякую. Відбувся легким переляком.

Андрій потиснув йому руку, зауваживши, як мляво стиснув його долоню голова.

— Я б на вашому місці дав собі перепочити.

— Але ж ви розумієте, зникла дитина…

— Так-так… — він скорботно звів брови. — Дочка Гали Приходько… Лизавета, якщо не помиляюся.

— Надія.

— Точно! — Він ні крапельки не знітився. — Жахливо… Якщо ваші знання допоможуть її знайти, буде просто чудово!

— Я тут не лише через дівчинку, як ви розумієте.

— Справді? — насупився мер. — А що ж іще?

Якщо він і прикидався, то досить непогано.

— Вбивства, — просто відповів Андрій, гадаючи, що пояснення не потрібні.

Але Павло Борисович, здавалося, чекав продовження.

— Які? — запитав нарешті він.

— Ви серйозно? Та облиште, Павле Борисовичу! Невже ваш дільничний не повідомив, щодо чого саме я консультую?

— Він сказав, що ви кримінальний психолог. Але зараз, знаєте, повсюдно почали психологами запасатися. У школах — психологи, в дитячих садках — психологи, в армії — психологи. Я не здивуюся, якщо двійко-трійко мені доведеться узяти на цукровий завод!

— Моє завдання — скласти психологічний портрет серійного вбивці. Того самого, — Андрій витримав багатозначну паузу; обличчя Тупогуба й надалі було безпристрасне. — Я вас дуже прошу, Павле Борисовичу! Хоч сам на сам ми можемо говорити прямо!

— Так я вам прямо і кажу: вперше чую! Що за вбивця? Кого вбив? Чому я не в курсі?

— Зараз я вам дещо покажу…

Андрій розстебнув наплічник і вийняв картонну теку. Так само мовчки поклав її на стіл і розв’язав.

Обличчя мера, що стояв за Андрієвою спиною, враз немов скам’яніло. Здавалося, його покинули й емоції, й саме життя. Лише очі на мить ледь розширилися, а тоді взялися байдужним серпанком, тому неможливо було розібрати — бачать вони зараз чи ні.