Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Надю, я не жартую! — сказала мама. — Ходімо до тьоті Олі, будеш там гратися годинником. Надінеш шапку?

Мама не розуміла. Не розуміла, яка кусюча та шапка. Тоді Надя, обхопивши руками голову, голосно і пронизливо закричала — ось, яка вона колюча.

— Але ж яка ти!.. — обурилася мама. — Тоді залишайся сама! Увечері мама повернеться, зрозуміла?

Гала з сумнівом поглянула на годинник. За дві хвилини друга. Перерва, вважай, закінчилася. Вона і так на пів дня помінялася через Надю…

— Ідеш чи ні?

Надя рішучо захитала головою і склала руки на грудях. Не піде — що‑що, а цей жест Гала чудово розуміла.

Надя вже залишалася сама. Не на пів дня, звісно, але залишалася.

Гратиметься у свої кубики. Або дивитиметься на секундну стрілку улюбленого «жовтого годинничка». А о восьмій Гала закінчить — й одразу додому.

І, зітхнувши, мама вийшла і замкнула двері на ключ. Це було вперше, коли вона лишила її вдома саму так надовго. І востаннє.

Двері ляснули — різко і неприємно.

Надя прокинулася.

Реальність зустріла її пітьмою. Світло тут могло хіба що наснитися. Образи швидко вивітрювалися з пам’яті, залишаючи по собі лише відчуття щемливої туги. Мама.

Надя рвучко сіла. Шурхіт крихітних лапок розсипався довкола неї, ніби то вітер закружляв у темряві сухе листя. Щури. Вона давно зрозуміла, що означає цей звук. Коли пригадала підвал їхньої п’ятиповерхівки, де чула цей запах і те, як вони з мамою сходили туди, а мама вихопила щура променем ліхтарика і голосно верескнула. А щур кинувся кудись у темряву, ледь чутно цокаючи кігтиками по бетонній долівці.

Надя автоматично торкнулася до кірки запеченої крові на мочці вуха. Минулого разу її вкусили уві сні. Було навіть не дуже боляче. Просто вона прокинулася від того, що в її вухо вчепилися чиїсь метушливі зубки. Тепер Надя боялася спати. А ще — дуже хотіла пити. Мабуть, якби не це, вона б не так утомлювалася.

Іноді стіна під її рукою мокріла й можна було намацати заглибини, де волога збиралася невеличкими калюжками. І Надя злизувала їх. Так спрагу вдавалося ненадовго обдурити. Натомість на неї вмить нападав голод… Часом хотілося трохи посидіти, перш ніж іти далі. І тоді вона засинала, навіть якщо не хотіла. От і перед цим вона думала, що просто відпочине, та щойно оперлася на стіну, печеру осяяло денне світло, увійшла мама і сказала: «Ти не можеш піти без шапки»…

Сон відступив, але сили йти далі Надя таки не відчула. Захотілося поплакати, і вона навіть схлипнула зо два рази, та потім усе ж передумала. Дівчинка підняла руки і гучно плеснула ( Плесь! Плесь-плесь! ), і шурхіт щурячих лапок умить нагадав їй, звідки і куди тягнеться коридор. Мапа перед її внутрішнім зором накреслила петлі лабіринту, які вона вже пройшла. Вона знає, куди йти. Надя повільно підвелася, знову примусивши сахнутися врізнобіч щурів, які снували навколо.

Через багато кроків — тисяча шістсот дванадцять, адже Надя рахувала напрочуд добре — стіна під правою рукою слизнула вбік. Поворот. Надя завжди торкалася до стіни правою. Й завжди повертала, аж поки замикала коло. Тому цього разу вона теж ступила в новий прохід, не засумнівавшись і на мить.

Іти було важко. Навіть занадто важко — так іще не було. А невдовзі Надя збагнула ще дещо: шурхіт щурячих лап більше її не переслідував. Його не було. Вона завмерла, дослухаючись, а тоді різко плеснула, як робила це, коли прокидалася. Тиша. Їх немає. Зрадівши, вона навіть спробувала йти швидше.

І знову подумала, що її ноги стали якісь важкі. А потім відчуття важкості враз зникло саме по собі. Кроки стали цілком звичайні. Надя здивовано зупинилася. Вона думала, що просто дуже стомилася, й тому насилу йде, а зараз їй полегшало без жодної причини.

І вона зрозуміла. Надя навіть повернулася назад на два десятки кроків, і йти було неймовірно легко, а тоді знову пішла вперед, і ноги налилися важкістю. Увесь цей час коридор ішов угору! Отже, вона може не замкнути петлю, а пройти над мапою, яку накреслила у своїй голові. Вона поняття не мала, ні як високо піднялася, ні як це виміряти… Занадто складно… Надя сумнівалася. Подумала, а чи не пройти ще трошечки, якщо коридор усе-таки підіймається — а що як там вихід? А повернутися вона зможе завжди…

Але одне запитання неприємно лоскотало її зсередини: чому щури відмовилися йти за нею цим коридором?

І вона рішуче попростувала назад, не підозрюючи, що йде геть від смертельної небезпеки. Щури не могли збагнути чи якось пояснити походження тієї небезпеки, вони просто знали, що в цей коридор краще не звертати. І вони мали слушність.