Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Я дістав у вас із горлянки монету, — бурмотів лікар, зосереджено дивлячись Андрієві в рот. — Знаєте анекдот про проктолога, до якого прийшов пацієнт із довгою такою голландською трояндою в прямій кишці… Лікар каже: «Нащо ви її туди запхнули?», а він такий: «А це вам, лікарю!» М-та. Гхм. От і я тепер запитаю вас: навіщо ви її туди запхнули? Це ж додуматися — монету в рот!

— Та що ви, я просто в руках її тримав… Роздивлявся… Вона старовинна якась.

— Я зауважив. Із совою. Ну, що вам можу сказати: ви легко відбулися! Ще ледь-ледь, і все б закінчилося погано. А так — тримати вас тут не бачу сенсу, ознак струсу немає… Можете вдягатися. А я наберу Віталіка — це наш дільничний. Казав, що забере вас.

У Євгена Павловича задзвонив телефон. Той вибачився й відповів.

— «Швидка» завелася, — повідомив він, коли побалакав. — Допоможете з ношами?

Андрій кивнув:

— Ага. А ця монета… Можна її на згадку?

— Монету ваш водій одразу забрав. Щойно я її витягнув. Каже, рідкісна.

— Ясно… Піду, вдягнуся.

Андрій поставив чашку на підвіконня й вийшов.

За кілька хвилин вони повантажили ноші з Галою в «уазик» швидкої допомоги. «Видно, ровесник отого джгута, що луснув», — подумав Андрій. Перш ніж сісти в авто, Євген Павлович вийшов потиснути йому руку.

— Ще раз дякую за допомогу, — сказав він. — У вас чудове самовладання. І знаєте… Якщо хтось копає справу, то завжди знайдеться той, хто цього не хоче. Якщо ви розумієте, про що я.

— І ця справа — не виняток? — багатозначно запитав Андрій.

— Не виняток, — кивнув лікар.

Андрій мовчав, даючи йому змогу продовжити, але той заплигнув на водійське сидіння.

— І більше ви мені нічого не скажете? — не втримався Андрій.

Євген Павлович заперечно похитав головою.

— Мені ще тут жити. Якщо розумієте, про що я…

Дільничний поліцейський Субота справляв враження типового телепня, хоча, мабуть, непоганого хлопаки. Загальну картину трохи псував відчутний амбре задавненого перегару. Вони удвох сіли в його припаркований біля брами медпункту старий «опель» (написи «поліція» з боків дільничний вочевидь власноруч вирізав із оракалу), і Субота раптом запитав:

— То хто ж вас направив, Андрій… Олександрович?

— Як це «хто»? — Андрій аж розгубився.

— Ну, оті… Посвідчення на відрядження у вас же є? І лист якийсь має бути…

«Має бути», — подумав Андрій, пригадавши свій дивний, сказати б, раптовий від’їзд.

— Зараз подивимося… — мовив він і розстібнув наплічник.

Щойно стара картонна течка опинилася на колінах, його знову охопило незбагненне відчуття сторонньої присутності — так, наче на задньому сидінні мовчки причаївся хтось іще. Якби цієї миті він подивився на Суботу, то помітив би, що дільничний, наче теж щось відчув і аж сполотнів. Поліцейський учепився пальцями в кермо так, аж побіліли нігті. Не зводячи погляду з картонної теки, він гучно втягнув носом повітря. Андрій узявся за зав’язки, та раптово відчуття присутності стало таке явне, що він не втримався й озирнувся, кинувши швидкий погляд на заднє сидіння. І лише тепер зауважив навіжений погляд дільничного.

— Що? — запитав Андрій. — Щось не так?

Субота звів погляд, наче допіру прокинувся.

— Нє… Та ви не шукайте зараз! Головне, що все є. А оформимо потім…

Він обернув ключ запалювання, й «опель» огидно зарипів стартером.

— Ви той-во… — Субота знову косо глянув на течку. — Що ви там нашому лікареві наговорили!

— Про що?

— Убивства якісь, зникнення… Ви де такого наслухалися?!

— Чекайте, — Андрій поплескав рукою по течці. — У мене всі матеріали на руках!

Субота спохмурнів і мовчки натиснув на газ. «Опель» смикнувся, нервово підстрибуючи у сніговій колії, аж Андрій змушений був ухопитися за ручку над головою, щоб не вгатитися об щось чолом.

— Матеріали в нього… — буркнув дільничний. — Ви про таємницю слідства щось узагалі чули, нє? Це раз. І два — ви неуважно читали.

— У якому сенсі — неуважно?

— У такому: дивлюся в книгу, бачу фігу! Всі, що зникали, знайшлися! Крім дитини…

— Тобто — знайшлися? Там же фото трупів!

— Да? — здавалося, що Субота здивований.

— Зараз покажу!

Андрій знову заходився розв’язувати теку, але Субота спритно поклав згори м’ясисту долоню. Його відстовбурчені вуха побуряковіли.

— Розберемся, — сказав він. — В отділєніє прийдете і розберемся…

Єдиний у Буськовому Саду готель виявився на відлюдді, неподалік цукрового заводу. Раніше він звався «Сяйво Жовтня», а зараз, унаслідок декомунізації, слово «жовтень» зняли. Відповідно, й сама гостинниця, не відстаючи від часу, перетворилася на готель. Перетворення, ясна річ, зачепило тільки вивіску, решта залишилася совєцькою — від високого столу адміністратора і до загального душу в кінці поверху (жіночий праворуч, чоловічий — ліворуч). Зате в небесно-синіх літерах над входом марксистсько-ленінської романтики не залишилось ані грама.