Йордан Радичков - Ми, горобчики

— Джіффе, чи хочеш ще гратися? — спитала мене Ю. Тц, і я відповів:

— Звичайно, хочу.

— Тоді,— сказала Ю. Тц, — я сяду в гніздо висиджувати яйця, а ти поважно літай навколо гнізда і принось мені час від часу якусь муху. Вранці, якщо тобі буде не ліньки, злітаєш до річки і принесеш мені трохи води в пір’ї.

— Добре, — погодився я й одразу ж почав літати навколо гнізда, та так гордовито, що якби навіть хтось, побачивши мене такого, тричі впав переді мною на коліна, благаючи не бути таким гордовитим, я все одно не відступився б. Показуючи, який я потрібний біля гнізда, позираю й на інших горобчиків. Ті теж набундючились, особливо Цвір, бо дуже хизувався, що вміє літати задом наперед. Перед ним до ранку можна простояти навколішках, а він тебе навіть не помітить — перелетить через тебе задом наперед і оком не змигне.

Я гордився, пишався, та чи надовго вистачить отієї пихи? Не більше ніж на три дні. Та хоч як там пишайся, пиха набридає й надокучає. Кожен, завершивши якусь справу, пишається, і цілком слушно, потім починає вихваляти й навіть оспівувати зроблене. Працювати заради самої праці — цього замало. Тому спершу попрацюєш, потім помилуєшся зробленим, навіть оспіваєш його, а далі працюєш знову.

Ми теж так робили.

Якось рано-ранесенько всі ми стояли — кожен на краєчку свого гнізда — й силкувалися оспівати своє життя. Найлегше було Мугикові, бо він мав природний хист до співу. Але й ми, хоч і не мали того хисту, так розспівалися, що наші пісні лунали кілька днів підряд. Цвірінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь! А далі — гайда до річки, щоб принести води в пір’ї.

Отак, граючись, ми раптом почули, що хтось стукає зсередини яєць. А одного ранку з яєць вийшли голячки: туляться одне до одного, пищать і мружаться від задоволення. Ніякого пір’я на них нема, а тільки пух. Однак, незважаючи на це, вони розмахують крилятами й лякають нас, що полетять. Ми ж знаємо, що вони не полетять, бо на все свій час, а час не можна перегнати.

Кіт сидів навпочіпки на даху, закручуючи вуса.

— Буде смачна їжа, — сказав він, а я відрубав:

— Удавишся!

Кіт сидів навпочіпки і зранку до вечора до знетями пряв пряжу для своєї дружини. А дружина його страшенно ледача, і коли її геть обсідають ліньки, то вона навіть дивитись ні на що не хоче і тоді всю пряжу підсовує коту. А йому, бідоласі, що робити? Аби не було скандалу, він сідає і пряде: фр, фр, фр…

Але не відвертатиму вашої уваги, бо горобчики повиростали в гніздах і аж тремтять — так їм хочеться полетіти. Я підходжу до них із суворим виразом, хапаю найближчого, вигукую:

— Марш! — і викидаю з гнізда.

Він пищить, починає лопотіти крилами й хапається за повітря. Вслід за ним я викидаю й інших, усі літають навколо, а я сиджу на гнізді, посміхаюсь, але силкуюсь показати, що мені байдуже, — аби горобчики не подумали, ніби мені приємно. Хай думають, що я суворий. Коли виростуть, зрозуміють, у чому справа.

Мої друзі теж почали викидати своїх горобчиків із гнізд. У Фу, одягнувши всіх у дитячі майки, кидав горобчиків униз головою. Цвірові полетіли задом наперед, Мугикові — літаючи, складали пісні. Горобчики Чику зайняли старе гніздо Фр. Т. Мітітакі й заходилися колекціонувати все, що тільки впадало їм в очі.

Не забарився і Шановний Добродій. Він стояв на своєму гнізді, схожому на хату-руїну, і слухав, як його горобчики вичитують йому:

— Шановний добродію, чи ж тобі нас учити літати!

А він відповідав їм:

— Шановні добродії, я не люблю, коли втручаються в мої справи! Замість того, щоб базікати, шановні добродії, краще напружте свої м’язи!

При цих словах Шановний Добродій перехилив гніздо й висипав звідти горобчиків. Мушу вам сказати, що відразу з усіх боків почулося:

— Шановний добродію, шановний добродію!

Горобець стоїть, бундючиться і каже мені:

— Оце так, шановний добродію! Всі до одного схожі на мене, мов дві краплі води!

Шановний Добродій був дуже цікавий горобець. Він міг сидіти цілими днями на дереві й чекати, коли з’явиться щось, аби його покритикувати. Це могло бути будь-що: підвода, людина, собака, жінка, гарба зі снопами — він до всього звертався «шановний добродію!» Як же це можна гукати жінці «шановний добродію!»? Проте Шановний Добродій зовсім не переймався цим, він сидів угорі й гукав жінці: