Йордан Радичков - Ми, горобчики

Румунський горобець товчеться на одному місці, розводить від подиву крилами. Зустрічаючи нас, він, як і годиться, розпитує про все та все шкодує, що нема в них ні пішохода, ні горобця, який би літав задом наперед. Ніхто з них не вміє пити через соломинку, а п’ють прямо дзьобом.

Господарі накрили стіл, почали пригощати нас крихтами, переважно мамалижними. Одна горобчиха, Флоріца, закружляла навколо Шановного Добродія та все припрошувала:

— Прошу вас, домнуле [2] Домнул — пан (рум.). покуштуйте ось цю крихту!

— Та куштую, куштую, — поважно відказує Шановний Добродій і сидить над крихтою, як справжній домнул. Інші горобці розпитують Сиворакшу про банти і просять подивитися журнал мод, а вона відповідає:

— Сіль ву пле! [3] Сіль ву пле — будь ласка (фр.).

На прощання горобці з Турну-Мегурель зітхали:

— Бачите, які ви майстри, а ми в Турну-Мегурель тільки й уміємо клювати крихти. Ніхто з нас не здогадався ходити пішки, літати задом наперед або щось інше. Правда, ми хочемо полетіти до міста Тулчі, але ще не літали.

— Добре, що у вас є такий намір, — каже Шановний Добродій. — Бо в кожного, хто хоч трохи поважає себе, повинен бути якийсь намір. Ми, приміром, хочемо зробити багато чого, але ще рано про це казати.

Отже, в Турну-Мегурель ми себе вже показали.

Повертаючись додому, ми розмовляли про те, що кожен мусить побувати на чужині, щоб його оцінили. Ми часто жартуємо один з одного, а виходить, що ці жарти — наша гордість, і навіть Шановний Добродій на чужині став «домнулом».

Так закінчився наш переліт через Дунай. Після цього кожен з нас і далі вдосконалювався в тій справі, яка припала йому до смаку. Правда, якось Пішохід сказав мені по секрету:

— Знаєш, Джіффе, коли пішохід простує, недбало насвистуючи, на душі в нього легко й ясно, але все одно настає мить, коли дуже хочеться полетіти! Всім серцем відчуваю це. Не знаю, чому так, але це так!

Я вже згадував, що в Мітітакі є дядько на пташиній Рів’єрі, звати його Фр. Т. Мітітакі. Сам Мітітакі літав туди в гості, а повернувшись, почав пити воду тільки через соломинку, а ми всі пили дідівським способом — дзьобом.

— Чому не покинете цих застарілих звичаїв? — каже нам Мітітакі, посмоктуючи воду через соломинку.

А як же ми можемо покинути, коли, скільки світу-сонця, горобець тільки так і п’є воду: нахилиться, ковтне, потім підніме голову до неба і дякує небу, що дало дощ і ми не загинули від спраги. Може, ми й прості горобці, може, ми й давніші від будь-чого найстародавнішого, але ніколи не забуваємо дякувати за кожний ковток води.

Мітітакі ж ніколи не дякує, насмокчеться через свою соломинку, ткне її під крило та так і гуляє. Сиворакша крутиться біля нього, здіймає пилюку своїми тисячею трьомастами бантами й підмовляє Мітітакі написати дядькові, щоб той вислав нову стрічку з яскраво-рожевими смужками.

— Стрічка — це найпростіше! — поважно відказує Мітітакі, але листа дядькові не шле.

Сиворакша, однак, не впадає у відчай і далі підлизується до Мітітакі, аж дивитися гидко. Коли настав час лелекам летіти у вирій, Мітітакі кілька разів побував у них і просив передати щось своєму дядькові. Лелеки пообіцяли передати й полетіли.

Ми все допитувалися, що просив Мітітакі у свого дядька, а він тільки відказує:

— Майте терпіння, як тільки дядько надішле, самі побачите!

Сиворакша влаштувалася ближче до Мітітакі і, щоб час минав непомітно, почала гортати свій французький журнал. Шановного Добродія охопив похмурий настрій, тому він дивився на всіх суворо і ще суворіше кидав:

— Гм! Гм!

Був кінець літа, все навколо вигоріло від спеки, природа завмерла, розслабилася, нас усіх охопили лінощі. Лише Цвір весело насвистує, ходить туди-сюди і збирає суху їжу на три тижні, бо хоче летіти на Місяць, а, за попередніми підрахунками, йому на це потрібно три тижні. Мугик йому допомагає, звичайно, здебільшого мугиканням: крутиться навколо й мугикає, щоб, мовляв, справа йшла на лад, скажу я вам, за десять днів роздобув одну-однісіньку висохлу комаху, та й ту таку, що зуби поламаєш, поки впораєшся з нею.