Гудрун Скреттинг - Антон та інші нещастя

— Ну, а ти як думаєш? Їм навіть любитися не довелося, — стишила вона голос. — Чув про пробірки?

Я вже саме хотів запитати, чи вона не дитя непорочного зачаття чи щось таке.

Ага, отже, дитина з пробірки. Це вже щось новеньке. Люди в білих халатах беруть у батьків те, що їм треба, і змішують у пробірці. Які ж люди різні.

— Нема чого витріщатися! — вигукує Іне.

Та я зовсім не тому витріщаюся. По-перше, у її волоссі застрягли сухі гілочки. А по-друге, я щойно відкрив для себе: Іне має страшенно маленькі вушка й трохи кривий передній зуб.

Але нічого про це не кажу. Розповідаю натомість історію про Тею та Місяць, про планети й кружляння на орбіті, зіткнення й фонтан каміняччя у повітрі. А ще про тата, маму й про себе.

Іне зовсім не вражена. Хіба можна порівнювати Всесвіт і автобус № 15. Треба ж знати міру! До того ж я говорю, як старий філософ, каже вона. Ну ось, знову прозивається!

Ми підбираємо наші наплічники і йдемо далі дорогою додому.

— Але можу в одному з тобою погодитися, — підводить риску в розмові Іне. — У твого тата таки трохи зсунулася вісь.

Я знову вражено роззявляю рота.

— Гадаєш, став гомо?

— Та ні… просто трохи пошкодився. Депресняк у нього чи що…

Сердечно дякую! Мені страшено кортіло пояснити їй, що я ще й не таке знаю. Небажані знання на довгі часи. Вона ж не психолог. Крім того: тато ж має мене.

— Депресняк? — перепитав я.

— Єп-п!

— Але ж… він не рюмсає… нічого такого?

— Їм не обов’язково рюмсати, — каже Іне.

— А ще в нього купа книжок з анекдотами…

Я й сам чую, що аргумент слабенький.

Іне теж це чує.

— Йому потрібна жінка, — каже вона.

Я підгилюю черевиком камінець.

— Тато вже мав жінку, — відповідаю я. — Маму… І цього достатньо.

Дорогою ми заходимо до Уле. Його не було сьогодні в школі, тому мама Уле попросила взяти з його полички в класі книжку й принести після уроків. Про гриби.

Іне передбачила, що на нас чекатимуть булочки, і вона мала рацію — ми ще здалеку це відчули. Іноді я думаю, що мама Уле навмисне широко відчиняє вікна. Вони завжди так радіють гостям!

— Твої друзі прийшли! — вигукує вона й усміхається до Уле, впускає нас до помешкання.

Звісно, я бачу різницю. Квіти в горщиках, декоративна кераміка, уявляю собі тут Уле маленьким дитинчам. Навіть свічки з ванільним запахом. Якщо вже нам з татом заводити в хаті жінку, то хіба таку.

Удома в Уле найбільше балакаємо ми з Іне. Може, виною тут булочки або тато Уле, який з величезним досвідом лікаря-стоматолога розуміє, що говорять люди з напханим ротом… Хай там як, та я набагато більше розповідаю про школу батькам Уле, ніж рідному татові.

Однак саме сьогодні мене через це замучило сумління. Тому я мовчу, хай Іне торохтить.

І вона торохтить: регоче, жує, розповідає, як ми до випускного свята вчитимемося танцювати полонез — парами. І про Сару й Вільде, які побилися за Кевіна, бо він страх, який гарний.

— Схоже на Сару й Вільде, — кажемо ми.

— Ага, схоже на Сару й Вільде, — підхоплює Уле.

Батьки Уле завжди тішаться, коли ми одностайні у чомусь.

Якщо добре подумати, то мій тато теж радіє, коли ми в чомусь погоджуємося. Тоді треба взятися мізинцями й задумати якесь бажання. Дурня повна, ніхто з нас у таке не вірить, але такі традиції, і ми їх любимо. Я зазвичай бажаю собі менші вуха, миру в світі або купу грошей.

Але досі ніколи не цікавився, яке ж бажання загадує собі тато.

— Хочу вам щось показати, — каже тато Уле.

Він киває нам, веде до комори, відчиняє шафу в кутку. Там стоять три вудочки. Новісінькі.

— Для весняної риболовлі, — гордо всміхається він. — Я подумав, як буде чудово, якщо ви всі троє матимете власні вудочки.

Ось такий в Уле тато.

Ми усміхаємося від вуха до вуха, і я, й Іне. Уле з родиною щовесни запрошують нас на одноденну рибацьку виправу на озеро. Там ми рибалимо, печемо на вогні ковбаски й купаємося до посиніння, а батьки Уле сидять тим часом на коцику й тримаються за руки. Потім тато Уле грає з нами в футбол і бадмінтон, щоб зігрітися після купелі. Він дуже приємний — тато Уле. І завжди веселий.

Я раптом думаю: «Приємно, мабуть, мати жінку, яку можна тримати за руку, сидячи на коцику? Хтозна».

Тато Уле зачиняє комору.

— До речі, Антоне, як справи з твоїм велосипедом?

Це він навчив мене ставити латки на колеса. Уле велосипеди не цікавлять, тож його тато неймовірно зрадів, що можна хоч комусь передати свої знання.

— О, чудово, — кахикаю я. — Велосипед класний. Лише трішки проколов… гуму.