Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Пси пускали слину, звісивши червоні язики, — насолоджувалися її страхом. Тіфані, принаймні якась її частина, подумала: «І як це їхні зуби не заржавіли…»

Вона поклалася на спритність своїх ніг: пірнула поміж двох псів і побігла до клаптика зелені.

Позаду почувся переможний рик і хрускіт снігу під собачими лапами.

А клаптик зелені все ніяк не ближчав.

Вона почула верески малолюдців, а тоді — рик, що перемінився на скавчання, та позаду, коли вона перестрибнула через останні замети снігу і впала на тепле торфовисько, щось було.

Гончак стрибнув за нею. Тіфані відсахнулася від нього, та псові і так уже було непереливки.

Кудись щезли вогняні очі і зуби, гострі, як леза. Тут, у справжньому світі, на торфовищі, їх нема. Тут він осліп, і кров цебеніла йому з пащеки. Ой, не варто було стрибати з писком, повним гострих лез…

Тіфані стало його шкода: собака вив від болю. Та сніг підкрадався до неї зусібіч, і вона, довго не думаючи, вгатила пса сковорідкою. Пес важко гупнув на землю і лежав там нерухомо.

На снігу йшов бій не на життя, а на смерть. Усе вертілося, наче в тумані, але Тіфані змогла розгледіти дві темні постаті — вони крутилися і кидались одна на одну.

Тіфані вдарила у сковорідку, наче в ґонґ, і крикнула: враз із сніжного виру вистрибнув гончак і приземлився акурат перед Тіфані. На голові в нього сидів фіґель, вчепившись йому у вуха обома руками.

Сніг насувався все ближче і ближче до Тіфані. Вона відступала, спостерігаючи за псом, що підкрадався і гарчав на неї. Вона підняла сковорідку, наче биту.

— Ходи-но сюди, — прошепотіла вона. — Стрибай!

Собака зиркнув на неї вогняним поглядом, а тоді потупив погляд.

Та зник. Земля поглинула сніг. Світло змінилося.

Тіфані та вільні малолюдці лишилися самі у долині. Фіґлі обступили її:

— Пані, з вами все гаразд? — спитав Пограбуйко.

— Так! — сказала Тіфані. — Як усе просто! Треба лиш виманити їх зі снігу, і вони обертаються на звичайних собак!

— Час нам рушати. Ми втратили пару хлопців.

Тіфані враз притихла.

— Тобто? Вони загинули? — прошепотіла Тіфані.

Сонце знову сяяло яскраво, жайворонки повернулися… а люди мертві.

— Та де, — відповів Пограб. — Ми і так давно мертві. Ти не знала?

— Як це, ви мертві? — спитала Тіфані.

Вона озирнулася довкола: фіґлі спиналися на ноги, постогнуючи, але ніхто не голосив «ой, лишенько».

Що ж таке тоді городить Пограбуйко?

— Якщо ви не живі, то це що таке? — вела далі Тіфані, вказуючи на маленькі тільця.

— А, ті, вони вернулисі на землю живих, — відповів Пограбуйко радісно. — То не така файна земля, як та во, та вони скоро сі вернут до нас. Нема чого голосити.

Болячки не вирізнялися особливою побожністю, та Тіфані знала, як усе у світі влаштовано, і почала з’ясовувати питання із самих основ — хто живий, а хто мертвий:

— Але ви ж живі! — не вгавала вона.

— О, ні, пані, — сказав Пограбуйко, допомагаючи підвестися фіґлеві. — Ми були живі. Ми були файні хлопці, там, на землі живих, а коли ми там вмерли, то переродилисі ту.

— Чекайте, ви кажете, що ви вмерли і переродилися тут? — спитала Тіфані. — То тут що… Рай?

— Ая! Все, як має бути! — відповів Пограбуйко. — Сонечко таке гарне, звірини донесхочу, квіточки ладні всюди і маленькі пташки ціпкают собі.

— Ая, і бийсі собі всмак, — додав хтось із фіґлів, а тоді вступив цілий хор фіґлів:

— І грабуй!

— І пий, і бийсі!

— І кабака ту є! — додав Дурноверхий Вулі.

— Але ж тут є і погані речі! — заперечила Тіфані. — Тут є чудовиська!

— Ая, — підвердив Пограб радісно. — Класно, пра? Все, як на тарілочці!

— Але ми тут живемо! — вигукнула Тіфані.

— Ага, так, то може ви, люди, теж були добрі в Останньому Світі? — великодушно поступився Пограбуйко. — Пані, я на хвильку — тре хлопців позбирати.

Тіфані вийняла ропуха з фартуха, коли Пограб відійшов подалі.

— О, ми живі, — сказав той. — Аж не віриться. Є очевидні підстави подати позов на власника тих собацюр, до речі.

— Що? — насупилася Тіфані. — Що ти верзеш?

— Я… я… не знаю, — відповів ропух. — Думки самі лізуть до голови. Можливо, я щось знав про собак, коли був людиною?

— Слухай, фіґлі думають, що вони в раю! Вони вважають себе померлими і що після смерті потрапили сюди!

— І що?

— Гаразд, може це й так! То тут ти живий, тоді помираєш і потрапляєш у рай деінде, так?

— Ну так, це ж те саме, тільки по-іншому сформульовано. Власне, чимало войовничих племен вважає, що після смерті люди потрапляють у рай, — пояснив ропух. — У місце, де вони вічно зможуть пиячити, битися і святкувати. То, мабуть, цей край — то рай малолюдців.