Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

А ще, кажуть, коли вовки внадяться на зиму, чи мати-вівця запропаде десь, вівчарі йдуть на місце, де стояла бабина хижка і лишають там унцію тютюну «Веселий Моряк». Так, про всяк випадок…

Тіфані завагалася було на мить, а тоді заплющила очі. «Я хочу, щоб все це було насправді, — прошепотіла вона сама до себе. — Я хочу впевнитись, що ніхто не думає, буцімто я теж пропала».

Тіфані зазирнула під широкі заржавілі облямівки коліс і здригнулась. Там лежав маленький барвистий згорток.

Вона взяла його. На вигляд він був новенький, ймовірно пролежав тут щонайбільше декілька днів. Спереду красувався Веселий Моряк — з усмішкою на всі тридцять два і довгою бородою, а позаду нього вирували блакитні хвилі.

Про море Тіфані дізналася завдяки обгорткам «Веселого Моряка». Казали, що море велике і розбурхане. На морі є вежа, то — маяк, а на ньому — великий ліхтар, що світить вночі і не дає човнам розбитись об скелі. На малюнках світло від маяка сліпучо-біле. Вона думала про маяк так часто, що він їй аж снився, а прокидалася вона із клекотом хвиль у вухах.

Якось вона чула, як один із її численних дядьків сказав: якщо подивитися на моряка догори дриґом, то частина капелюха, вухо і комірець складаються в зображення оголеної жінки. Але Тіфані ніколи не вдавалося її побачити, та й вона не зовсім розуміла, який у цьому резон.

Вона обережно відкрила згорток і принюхалась. Пахло Бабунею. Тіфані відчула, як навертаються сльози. Вона не оплакувала Бабуню. Ніколи. Вона плакала за ягнятами, за те, що порізала пальця і що все не так, як вона хоче, а от за Бабунею — ніколи. Бо це якось неправильно.

«І зараз я теж не плачу за Бабунею, — подумала вона, акуратно кладучи згорток у кишеньку на фартуху. — Не за померлою Бабунею…»

То все через запах. Бабуня Болячка пахла вівцями, скипидаром і тютюном «Веселий Моряк». Ці три запахи змішалися в один, який для Тіфані уособлював запах Крейдокраю. Запах той ходив за Бабунею, як хмара, і він уособлював тепло, спокій і місце, з якого все починається …

Над Тіфані промайнула тінь. Це канюк шугнув згори до Нак Мак Фіґлів.

Вона зірвалася з місця і замахала руками:

— Тікайте! Малята! Він вас повбиває!

Нак Мак Фіґлі мить дивилися на неї спантеличено, наче вона з глузду з’їхала.

— Та вгамуйтесі, пані, — сказав Пограбуйко.

Птах різко скерував убік і коли знову здійнявся в небо, то до землі полетіла якась цятка. Коли вона наблизилася до землі, то розпростерла крила, які з’явилися наче нізвідки, і завертілась, як приквіток платана, що сповільнило падіння. Це був малолюдок, і він усе ще крутився у шаленому вирі, коли гепнувся на торф за пару кроків віддалік. Він підвівся, лаючись на всю горлянку, заточився і впав. Та лаятися не перестав.

— Гарно приземливсі, Гаміше, — привітався Пограбуйко. — То, шо ти виртівсі, дуже помогло сповільнитисі. Ти навіть у землю не вгруз!

Гаміш таки зіп’явся на ноги і випростався. Він мав захисні окуляри:

— Сумніваюсі, шо я хочу про то гувурити, — відповів він, намагаючись відчепити з плечей тонкі дерев’яні плашки. — Почуваюсі як якась крилата фея.

— Як ти при цьому вижив? — поцікавилася Тіфані.

Крихітний літун намагався зміряти її поглядом з голови до ніг, але йому крутилося в голові, тож спромігся роздивитися лише голову і те, що вище.

— Шо за йна, що так добре знаєсі на авіації, — спитав він.

Пограбуйко кахикнув:

— То відьма, Гаміше. Поріддя Бабуні Болячки.

Вираз Гамішевого обличчя враз змінився. Тепер то був вираз щирого переляку:

— Я не хтів, прошу пані, уклінно прошу пробачити мою неґречність, — сказав він, задкуючи. — Ясно, шо відьма на авіації знаєсі, як ніхто. Та то не було так страшно, пані. Я тільки пильную, аби призимлитисі на голову. То важне.

— Ая, голова — то наша наймоцніша частина, — підтакнув Пограбуйко.

— Ти, бува, не бачив жінки з хлоп’ям? — спитала Тіфані. Слово «поріддя» їй не дуже сподобалося.

Гаміш схвильовано перезирнувся із Пограбуйком, той ствердно кивнув.

— Ая, видів, — відповів Гаміш. — На чорному вогірі. Їхала гет з долини туди, де дідько добраніч каже.

— Ми перед відьмою не лаємося! — гримнув на нього Пограбуйко.

— Перепрошую, моя пані. Вона мчала на свому куні, аж сі за нев курило! — виправився Гаміш, прибравши невиннішого, ніж в овечки, вигляду. — Но вона знає, що я за нею стежив і наслала туману. Вона щезла по той бік, і я не видів, де ся діла.

— Той бік — то межове місце, дуже небезпечне, — пояснив Пограбуйко. — Там зло. Там холод. То вустатне місце, не для малого.