Лавкрафт Говард - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Нарешті вежа була закінчена, і Бірч трохи посидів на своїй похмурій конструкції, щоб дати відпочинок втомленим рукам. Тоді він з інструментами обережно піднявся нагору і став біля вузенького віконця. Віконце було обрамлене цеглою, тож у нього не було сумнівів, що скоро він зможе роздовбати отвір настільки, щоб протиснутися крізь нього. На звуки ударів його молотка кінь відповів іржанням — чи то підбадьорливим, чи то глузливим. У будь-якому разі, це було доречно, бо неочікувана міцність старого з вигляду мурування була направду сардонічним коментарем до марноти надій смертного, а заразом і спонукою до роботи, виконання якої заслуговувало усіх можливих нагород.

Темрява, що спустилась на землю, застала Бірча за роботою. Тепер він працював зовсім навпомацки, бо хмари, які набігли, затулили місяць; хоч справа просувалася повільно, він почувався бадьоро, бо муровання піддавалося і згори, і знизу. Він був певен, що до опівночі зможе видобутися зі склепу — і цілком в його дусі було подумати про це без жодних марновірних побоювань. Не переймаючись розмислами про час, місце і товариство у себе під ногами, він філософськи лупав те муровання; лаючись, коли уламок влучав йому в обличчя, і сміючись, коли такий самий уламок влучав у надміру збудженого коня, який бив копитами під кипарисом. З часом отвір розширився настільки, що він уже кілька разів намагався просунутися в нього, і щоразу під його ногами хиталися і скрипіли труни. Бірч переконався, що не знадобиться встановлювати ще одну труну, бо отвір був саме на достатній висоті для того, щоб пролізти у нього, щойно дозволить його розмір.

Була уже, мабуть, північ, коли Бірч вирішив, що нарешті зможе пролізти крізь віконечко. Втомлений і спітнілий, незважаючи на те, що кілька разів відпочивав, він спустився додолу і сів на нижню домовину, щоб перевести дух і набратися сил перед останньою рішучою спробою вибратися назовні. Голодний кінь безперестанку іржав, і Бірк хотів, щоб той скоріше замовк. Він, хоч як це дивно, не дуже тішився з близького порятунку і майже боявся лізти, бо вже набув тієї огрядності, яка притаманна людям середнього віку. Здираючись нагору потрісканими трунами, він особливо гостро відчував свою вагу; а надто тоді, коли, ступивши на верхню, він почув сухий тріск, з яким провалювалось дерев’яне віко. Здається, він даремно обрав собі за опору найміцнішу труну, бо щойно він ступив на неї обома ногами, як, не витримавши його ваги, трухляве дерево тріснуло і Бірч провалилися на два фути вниз, упершись у щось, чого він не хотів навіть уявляти. Очманілий від звуку або може від смороду, який відчувався навіть попри свіжий вітерець, кінь видав дикий звук, що мало скидався на іржання, і несамовито кинувся геть у ніч, а віз божевільно тарахкотів позаду.

Опинившись у цій жахливій ситуації, Бірч тепер був занадто низько, щоб просто вилізти навіть крізь розширений отвір, але він зібрав усі сили, щоб хоч спробувати. Вчепившись у край діри, він намагався підтягтися, коли раптом відчув дивний опір, ніби його тягли за щиколотки вниз. Наступної миті він уперше за всю ніч злякався, бо й видираючись з усіх сил, він усе одно не міг звільнитися від чиєїсь мертвої хватки. Його литки пронизав нестерпний біль, ніби від жахливих ран; в його голові здійнялася круговерть страху, змішаного з непоборним матеріалізмом, який викликав думку про гострі тріски, оголені цвяхи, якісь інші частини розламаної дерев’яної коробки. Здається, він навіть закричав. Хай там як, але він, майже не контролюючи себе, оскаженіло борсався і хвицався, аж доки його свідомість не занурилась у марення.

Тільки інстинкт допоміг йому вилізти у те віконце і потім, коли він гепнувся на вологу землю, змусив його повзти. Іти він, як виявилося, не міг, і тривожний місяць споглядав жахливу сцену: чоловік волочить свої закривлені ноги до цвинтарної сторожки, гарячково впиваючись пальцями у чорну землю, тіло його не слухалося, відповідаючи на команди мозку тою жахливою повільністю, яка сковує рухи переслідуваних жахіттями уві сні. Проте, судячи з усього, за ним ніхто не гнався; коли Армінґтон, сторож, почув його нетерпляче шкряботіння у двері, він був сам-один і живий.

Армінґтон допоміг Бірчу дістатися до вільного ліжка і послав свого малого сина Едвіна за лікарем Девісом. Постраждалий був при тямі, але нічого не казав про те, що з ним трапилося, бурмочучи щось на кшталт «А, мої ноги!», «Відпусти!» чи «Згинь!» Тоді прийшов лікар з аптечкою, щось запитав у пацієнта, зняв з нього одяг, взуття і шкарпетки. Рани — обидві щиколотки були жахливо понівечені біля ахілесових сухожиль — вкрай здивували старого лікаря, якщо не сказати злякали. Його питання стали не по-лікарському схвильованими, а руки тремтіли, коли він бинтував хворого, ніби хотів якомога швидше приховати ті рани від людських очей.