Присвячую Ч. В. Сміту, з припущення якого взято канву історії
На мою думку, немає нічого абсурднішого, ніж поширене ототожнення домашнього затишку і душевного спокою, хоч ця думка і переважає у психології більшості. От скажу я вам про сільську північноамериканську місцину, про недбалого і безсердечного сільського грабаря і про спричинене його недбальством нещастя у гробниці, і вже ніхто із пересічних читачів не очікуватиме більшого, ніж непоганої, хоча і гротескної комедійки. Але Бог свідок, що буденна історія, яку тепер, після смерті Джорджа Бірча, я можу розповісти, містить багато такого, що затьмарює найчорніші наші трагедії.
Бірч став калікою і змінив професію у 1881 році, однак, коли мав можливість промовчати, ніколи не розповідав про той випадок. Мовчав і його старий лікар, доктор Девіс, який давно уже помер. Вважалося, що каліцтво і шок були наслідками невдалої спроби Бірча вибратися зі склепу на цвинтарі Пек-Веллей після того, як він випадково замкнув себе там і просидів дев’ять годин, неймовірними зусиллями проторувавши вихід назовні; хоч це і мали за безсумнівну правду, однак у цій історії були й інші, темніші обставини, про які він пошепки розповідав мені у п’яних мареннях, в одному з яких згодом і помер. Бірч мені звірився, бо я був його лікарем, а ще, мабуть, тому, що після смерті Девіса йому потрібно було комусь про все розповісти. Він був неодружений і не мав жодної рідні.
До 1881 року Бірч був сільським грабарем у Пек-Веллей і видавався грубим і примітивним навіть на тлі решти селян. Сьогодні просто неможливо повірити у ті вчинки, які йому тоді приписували, принаймні, у місті; навіть Пек-Веллей здригнулося б, якби там дізналися про відносну мораль свого майстра ритуальних послуг у таких делікатних питаннях, як право власності на дорогу оздобу, уже сховану під віком труни. Він також не завжди виявляв достатньо старанності у розміщенні новоприбулих поселенців у їхніх домовинах, які, знову ж таки, не завжди були ретельно дібрані за розміром. Відверто кажучи, Бірч був недбалий, бездушний і професійно непридатний; і все ж, я думаю, він не був злий. Він був просто знаряддям праці — бездумним, бездарним і питущим, що й доводить цей випадок, якого легко можна було уникнути, а ще йому бракувало навіть тих крихт уяви, які утримують пересічних громадян у певних рамках.
Мені важко вирішити, звідки починати історію Бірча, бо з мене не надто досвідчений оповідач. Гадаю, варто почати з холодного грудня 1880 року, коли земля промерзла і копачі виявили, що в ній аж до весни не вдасться викопати жодної могили. На щастя, селище було маленьке і люди нечасто вмирали, тож усім клієнтам Бірча можна було надати тимчасовий притулок у спеціально пристосованому для цього склепі. Грабар же в таку погоду впав у ще глибшу апатію, ніж зазвичай, і перевершив недбальством навіть самого себе. Він ще ніколи не майстрував таких потворних домовин і настільки не байдужів до змащування іржавого замка на дверях склепу, які він зачиняв і відчиняв украй недбало.
Нарешті настала весняна відлига і були старанно підготовані могили для дев’яти жертв похмурого женця, які чекали свого часу у склепі. Бірч, хоча й не терпів усі ці перенесення і закопування, одного похмурого квітневого ранку все-таки взявся до роботи, але, перевізши на місце вічного спочинку тільки одну домовину, ще до полудня облишив це діло, оскільки його кінь дратувався на сильній зливі. У цій домовині Даріус Пек, дев’яностолітній старий, могила якого була недалеко від склепу. Бірч вирішив, що наступного дня він почне зі старого Метью Феннера, оскільки його могила теж була поблизу; насправді ж він відклав роботу аж на три дні, повернувшись до своїх обов’язків лише 15 числа, у Страсну п’ятницю. Байдужий до забобонів, він зовсім не зважав на дату, хоча звідтоді відмовлявся братися за будь-що важливе у той доленосний шостий день тижня. Безсумнівно, події того вечора неабияк змінили Джорджа Бірча.
Отже, після обіду у п’ятницю 15 квітня Бірч з конем і возом вирушив до склепу, щоб перевезти тіло Метью Феннера. Він і сам визнавав, що не був цілком тверезим, хоча тоді він ще так несамовито не пиячив, як пізніше, намагаючись позбутися спогадів. Він просто був напідпитку і правив достатньо недбало, щоб розізлити свою норовисту коняку, яка дорогою до склепу не раз іржала, била копитом і крутила головою, зовсім як минулого разу, коли її дратував дощ. День був ясний, але здіймався сильний вітер, і Бірч був радий дістатися до сховку, відімкнувши двері і увійшовши до підземелля у схилі пагорба. Декого, може, і не втішила б ця сира, смердюча камера з вісьмома недбало складеними трунами, але Бірчу до того було байдуже, все, чим він переймався, — це щоб збігалася кількість трун і могил. Він не забув скандалу, який здійняли родичі Ганни Бікзбі, які, переселившись до міста, захотіли перенести її тіло на міський цвинтар, але під її надгробком знайшли домовину судді Кепвела.
Читать дальше