Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Міф пеннакуків [8] Пеннакуки — корінні жителі Північної Америки, мешкали переважно біля Великих Озер. Серед споріднених племен — могікани і делавари. , найпослідовніший і найяскравіший серед усіх, розповідає, що «крилаті» прийшли з Великої Ведмедиці в небесах, зробили копальні у горах і добувають там каміння, якого більше немає у жодному іншому світі. Легенда каже, що вони не живуть тут, а просто утримують аванпости і, завантажившись камінням, відлітають на північ, до своїх зірок. Шкоди вони завдають лише тому, хто занадто близько до них підійде або надумає шпигувати. Тварини їх уникають, маючи інстинктивну неприязнь, а не через страх стати здобиччю. «Крилаті» не можуть споживати земні харчі або живність, тож доправляють їжу зі своїх зірок. Опинитися поруч із ними дуже небезпечно, і молоді мисливці, які час від часу забрідають на такі пагорби, зникають і більше ніколи не повертаються. А ще не варто дослухатися до того, що вони шепочуть серед ночі в лісах, імітуючи людські голоси. Вони знають мови різних народів — пеннакуків, гуронів [9] Гурони (вендат) — плем’я ірокезької групи. Мешкали біля озер Ері, Гурон та Онтаріо. , людей п’яти племен [10] Союз п’яти племен ірокезької групи (могавк, онондага, онейда, каюга, сенека і пізніше — тускарора). , — але, найвірогідніше, своєї мови не мають, і складається враження, що вона їм навіть не потрібна. Між собою вони спілкуються, змінюючи колір голови, і при цьому кожен колір означає щось своє.

Певна річ, усі легенди чи то білих, чи то індіанців відійшли в небуття у дев’ятнадцятому столітті, залишивши по собі лишень окремі атавістичні прояви. Життя мешканців Вермонту усталилося, і щойно місця їхнього проживання та спосіб життя упорядкувались відповідно до певного плану, вони почали дедалі рідше згадувати ті страхи, що лягли в основу тих легенд, а згодом геть забули, що такі страхи взагалі колись були. Більшість знала тільки, що декотрі місця на пагорбах вважаються недобрими, нездоровими та загалом непридатними для проживання і краще триматися від них подалі. З плином часу суто економічні інтереси так тісно переплелися зі звичними місцями проживання, що не було жодного сенсу покидати їх межі, і виходило так, що пагорби лишилися безлюдними не за чиїмось задумом, а просто через збіг обставин. І нині мало хто шепотівся про жахливих мешканців узгір’їв, хіба тільки бабусі, які зберегли віру в дива, та здитинілі довгожителі, однак і вони сходилися на тому, що тепер від тих створінь не слід очікувати нічого поганого, позаяк вони вже звикли до людей та їхніх осель. Та, зрештою, і люди дали спокій мешканцям узвиш.

Про все це я вже читав, до того ж знав і з розповідей жителів Нью-Гемпширу, а тому, коли почали ширитися чутки про повінь, мені неважко було здогадатися, на чому вони ґрунтуються. Як міг, я намагався пояснити це своїм друзям, і мене потішало, коли окремі упертюхи наполягали на тому, що в цих розповідях щось таки може бути правдою. Вони твердили, що між ранніми легендами прозирає суттєва подібність, серед іншого і в деталях, і що вермонтські пагорби значною мірою залишаються недослідженими, а отже, буде нерозумно беззастережно відкидати ймовірність перебування там загадкових істот. Так само неможливо було переконати моїх упертих друзів у тому, що всі міфи, як відомо, базуються на спільній структурі та пояснюються спільним типом викривлення реальності, що бере свій початок у ранній стадії розвитку мислення людини.

Не було жодного сенсу переконувати таких опонентів у тому, що вермонтські міфи, власне кажучи, майже нічим не відрізнялися від тих універсальних легенд про персоніфікацію природи, котрі заполонили античний світ фавнами, дріадами, сатирами, породили калліканзарів [11] Персонажі фольклору народів Пелопоннесу та Балкан, лихі підземні створіння. сучасної Греції, нашептали напівдиким валлійцям та ірландцям про існування дивних, маленьких, моторошних і ретельно прихованих від людей племен троглодитів [12] Доісторичні підземні люди. і землериїв [13] Землериї (burrowers) — міфічні підземні істоти. . Також марною справою було нагадувати їм про віру непальських гірських племен в існування страшних Мі-Го [14] Вигадана Лавкрафтом раса прибульців, походить від тибетської назви снігової людини. Мі-Го виглядають як крилаті людиноподібні краби. чи «відразливої снігової людини», що зачаїлася серед льодовиків і гірських шпилів у Гімалаях. Коли я виклав усі ці докази перед своїми опонентами, вони почали використовувати їх проти мене самого, стверджуючи, що з цього і випливає певна історичність прадавніх легенд, що саме це свідчить про реальне існування химерної «старшої» раси, яка жила на Землі, але була змушена переховуватися після приходу і поширення людей, представники якої збереглися, хоча й у значно меншій кількості, до недавніх, а можливо, навіть і до наших днів.