Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Я подумав про дивні сліди на запорошеній підлозі і здригнувся від звуків власного дихання. Знов увімкнув ліхтар і подивився на сторінку, як міг би дивитися приречений у холодні зміїні очі. Потім, уже в темряві, я закрив книгу, поклав до контейнера і замкнув його гачкуватою защіпкою. Тепер лишалося винести книгу нагору, у зовнішній світ, якщо такий і справді існував — якщо насправді існувала ця підземна безодня — і якщо насправді існував я сам та світ навколо мене.

Не можу з певністю сказати, коли саме звівся на ноги і пішов назад. Я настільки відгородився від нормального світу, що протягом усього часу, проведеного під землею, жодного разу не глянув на годинник. З ліхтарем у руці та скринькою під пахвою я навшпиньки проскочив повз чорну безодню з її протягами, а за нею і коридор із страшнуватими незрозумілими відбитками, які мене так настрахали. Потім, коли я ішов нагору нескінченними переходами, тепер уже не вдаючись до надмірних заходів перестороги, мені не давало спокою лихе передчуття — дорогою вниз нічого подібного не було.

Мені було лячно знову пройти повз чорну базальтову крипту, давнішу за саме місто, і відчути на собі холодні потоки повітря з розверстої безодні. Я думав про істот, яких так боялася Велика Раса і які — хай навіть вони ослабли і вимирали — продовжували жити у своєму підземному царстві. Я думав про круглі п’ятипалі відбитки і про те, що мені про них розповідали сни, а ще про дивні вітри і свист, пов’язані з тими істотами. І згадував оповідки місцевих дикунів з обов’язковими страхітливими вітрами і безіменними підземними руїнами.

Вирізьблений на стіні символ допоміг знайти потрібний мені рівень і, проминувши розгорнуту на підлозі книгу, яку я розглядав раніше, нарешті потрапив до круглої зали, де сходилися склепінчасті коридори. Праворуч одразу ж помітив прохід під аркою, яким я сюди заходив, і без зволікань звернув туди, розуміючи, що за межами архіву через величезну кількість уламків іти буде значно важче. Вага моєї ноші почала даватися взнаки: ставало дедалі важче тихо пробиратися через купи уламків.

Я зупинився перед купою каміння майже до самої стелі і згадав, що минулого разу лізти через неї довелося рачки. Робити це знову було страшно до нестями. Тоді не вдалося проповзти зовсім безшумно, зараз же — після побачених на підлозі відбитків — понад усе я боявся здійняти гучний шум. Скринька тільки додавала клопоту, адже доведеться лізти крізь дуже вузьку щілину, однак я видерся на купу уламків і поповз уперед, штовхаючи її перед себе. Як і першого разу, я повз із ліхтарем у зубах, обдираючи спину об гострі сталактити. Коли вкотре спробував перехопити контейнер, він несподівано вислизнув із пальців і з деренчанням посунувся схилом униз, розганяючи відлуння і кинувши мене у холодний піт. Зрештою, я таки встиг його зловити, і бряжчання припинилося, але тої ж миті ненадійне каміння під моїми ногами зрушило з місця і спричинило несподіваний, але доволі гучний обвал.

Цей гуркіт був для мене рівнозначний смерті. Я почув — чи мені лише здалося, що почув, — нібито звідкілясь із плутанини переходів за моєю спиною лунає новий звук — дуже далекий і слабкий. Це був різкий вібруючий свист, не схожий на жодний інший звук, який я будь-коли чув чи міг би описати словами. Можливо, це був витвір моєї уяви, і якщо так, то всі наступні події позначені знущальною іронією, адже якби не паніка, нічого б такого могло б і не статися.

Геть втративши від жаху самовладання, схопивши ліхтар і скриньку, я несамовито кинувся вперед. Одна лише думка билася в моїй голові — якомога скоріше вибратися з цих страхітливих руїн у такий далекий горішній світ, туди, де спокійне місячне сяйво заливає безкраї пустельні простори. Не пригадаю, як дістався купи уламків, що підпирала вершиною порожнечу, і подерся нагору, набиваючи синці і ранячи тіло гострими краями каменюк. Тут і сталося лихо: коли я майже наосліп подолав вершину, неочікуючи крутого спуску попереду, я втратив рівновагу і покотився вниз разом із кам’яною лавиною, спричинивши оглушливий гуркіт, який кількома потужними ударами струсонув повітря підземного міста.

Я зараз не скажу, як видерся з того хаосу; в моїй свідомості закарбувався лиш один епізод, коли я, падаючи і підіймаючись, повзу коридором серед гуркоту й металевого брязкоту, контейнер і ліхтар все ще зі мною. Коли ж я дістався давньої базальтової вежі, якої так боявся, почалося цілковите божевілля: відлуння обвалу вже стихло віддалік, але мій слух почав уловлювати свист — страхітливо чужий, схожий на той, попередній. Цього разу не було жодного сумніву, і, що найгірше, — звуки долітали не з пройдених коридорів, а звідкілясь попереду.