Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Пити люблю, а от готувати не дуже, — пожартувала Лінка.

— Для тебе це ідеальний варіант: тричі на тиждень, по обіді, платить вона десятку за годину. Здається, скрізь такі розцінки.

— А що доведеться робити? — невпевнено запитала Лійка. — Щось іще крім кави?

— Та наче нічого такого, у них там є якісь солодощі, тістечка, бутерброди, нескладні страви, але ж це не якийсь-там ресторан...

Шукаючи роботу, Лінка завжди знала одне. Боже, зроби так, щоб не довелося нічого готувати на кухні. Бо Лінка мала, так би мовити, дві ліві руки. Дівчина зітхнула. З іншого боку — може, усе не так страшно. Варити каву й подавати шарлотку. Звісно, вона впорається. А «Пендоліно» зачекає, але, якщо вона не купить квитків заздалегідь, точно не чекатиме.

— Дуже вам дякую. Я піду й побалакаю із власницею відразу після Дня Всіх Святих. Як зветься ця кав'ярня?

— Ой, якось так химерно... «Біла гарячка», здається. Так чи сяк, а знайдеш легко, це відразу за великою будкою з кебабами.

— Гаразд. Пошукаю. Мені відразу йти, чи якось домовитися про зустріч із цією власницею?

— Та просто піди, щойно зможеш.

Зі щоденника Наталії.

Сорок вісім кілограмів. Я можу бути задоволена собою. Одяг зробився вільнішим, вигляд — кращим. Найдужче люблю дні, коли мені вдалося справді мало з'їсти. Іноді мрію про те, щоб мати дала мені спокій. Ходить за мною, наче квочка, і без кінця підсовує щось під ніс.

Вона думає, що це я через Марціна. Бо її саму покинули, тому їй здається, що саме це стало в мене причиною депресії чи відмови від їжі. Так, неначе смуток мусить супроводжуватися обмеженням калорій. Але не для мене.

Авжеж, що мені сумно через Марціна, не заперечуватиму принаймні собі. Та моя боротьба із зайвою вагою ніяк не пов'язана із цим сумом. Я не тому не їм, що мені сумно. Навпаки, я не їм, щоб мені було веселіше. Коли я не їм, то почуваюся краще. Тоді я легка й чиста всередині. І відчуваю задоволення. Саме це й дозволяє мені не сумувати через інші причини.

Коли матері немає, я роздягаюся й стаю перед великим дзеркалом у передпокої. Не знаю, навіщо я це роблю. Мені неприємно дивитися на власне тіло, я роблю це, аби побачити, що треба виправити ще. Найдужче не люблю власні стегна. На жаль, я не вдалася в маму: у неї шкіра смаглявіша й завжди виглядає шовковистою й сяючою, наче намащена олійкою. Моя шкіра на стегнах нагадує насяклу водою губку. У мене целюліт, тож мушу ще чимало скинути. А я б хотіла, аби моє тіло було на дотик, наче мармур. Гладеньке, мов давньогрецькі статуї.

На кладовище Лінка вранці не поїхала. Прокинулася від болю в горлі, неймовірно сильного. Та й пора була надто рання. Мати й вітчим постановили поїхати на цвинтар о шостій ранку, бо тоді немає корків. Кошмарна ідея. Кай теж не хотів уставати, тож дівчина пообіцяла залишитися з ним. І з насолодою обернулася на інший бік.

Прокинулася від того, що в замку заскреготів ключ. Мама й Адам повернулися. Лінка зиркнула на годинника — не було ще й дев'ятої. Справді, без корків, дуже зручно. Але що ще робити цього дивного дня, коли всі відвідують кладовища?

— Як твоє горло? — відразу спитала мама, не встигнувши навіть скинути куртку й чоботи. — І де Кай?

— Кай, гадаю, спить. Жодного разу не бачила, аби він прокидався до дев'ятої, якщо, звісно, ніхто його не будив. А горло? — Лінка пошукала якихось ознак болю, але нічого не відчула.

— Покажи-но, — мати підійшла ближче і, як завжди в такій ситуації, наказала відкрити рота. — Нічого там немає. Усе чисто. Ти нас ошукала, щоб не їхати на цвинтар? — запитала ображено.

Лінка не ошукувала, та коли й так, то що? Чому небажання їхати на кладовище першого листопада в цій країні вважають негідним учинком?

— Ні, я не брехала, — відказала Лінка, але мама не повірила й весь час дивилася на неї з підозрою.

— Ну, якщо ти не схитрувала, а просто дивовижним чином видужала, то можеш і сама поїхати до батька на могилу.

Лінка стиснула вуста. Хоч би втриматися й не висловити того, про що вона думала, бо їй так і кортіло нагрубіянити мамі. І не лише мамі, а й усім, хто перетворив цей день на казна-що. Її дратувало, що люди стільки енергії й уваги переводять на те, що всім, для кого воно призначалося, аніскілечки не потрібно. Авжеж, вона розуміла, що могили треба доглядати. Та колись почула коротку фразу, яка спричинилася до того, що на День Усіх Святих вона дивилася тепер по-іншому: «Якби ж то за життя їм стільки давали...» І вона часто про це думала. Про турботу, час і навіть гроші, витрачені на всі ці квіти й свічки. Навіть щонайбільший скупар не шкодував коштів, аби прибрати могили рідних. Усі накуповували якомога більше свічок, а квітів стільки, щоб і самої могили за ними не було видно.