Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Я не хочу писати таких речей, — спокійно відповіла вона. І раптом відчула в собі таку силу, якої ніколи досі не знала. — Не хочу я писати такої фігні. Я завжди думала, що для серйозніших тем, великих статей просто бракує місця. Але це питання вибору, правда? Ви просто не хочете полишати свою зону комфорту. У вас шори на очах. Початок навчального року! Оце лайно!

Кажучи це, вона вже знала, що співпраця з «Репотекою» для неї закінчилася. Азор цього не стерпить. І, справді, він виглядав розлюченим. До того ж, хлопець відзначався таким типом зовнішності, що лють йому шкодила. На світлих щоках розквітли дві великі червоні плями. Він спітнів і тепер виглядав як червоний щур. Лінка пирхнула сміхом. І то був кінець. Такі, як Азор могли стерпіти все, окрім того, щоб з них хтось сміявся.

— І які ж ці твої блискучі теми?! Де ця твоя справжня журналістика?! — розгнівано вигукував він.

Решта, як завжди, мовчала. Або не знають, що сказати, або ж бояться. «Але я більше не боятимусь», — подумала Лінка.

— Мої теми? Роззирнися довкола. Їх море. Мені здається, що ми могли б сказати щось більш істотне, аніж розповідати про вертеп, організований другокласниками, чи ремонт спортзалу. Твоя газета мені нагадує Першотравневі урочистості! Така сама дурня. Про важливі речі ти хіба що згадуєш кількома реченнями! Пам'ятаєш, як я написала про Великий оркестр святкової допомоги? Скільки того було? Чотири рядки? Мала бути стаття, а ти вмістив фігню!

Вона його геть спантеличила своїм вибухом. Що ж, із деким можна воювати виключно його ж зброєю.

— Чхала я на вашу газету. Сьогодні відкриваю власну. А ви собі далі робіть своє дурне школярське казна-що!

І просто вийшла. Шкода часу.

А коли йшла вулицею Фоксаль у бік дому, гордовито задерши голову, усе ще згадуючи сутичку з Азором, то почула, що хтось за нею біжить. Зуза. Чому вона? Адже це дівчина Азора. Що ж, підтримки від неї нуль, певне, вибігла, щоб ще їй чимсь дорікнути.

— Почекай! — гукнула Зуза. — Лінко, почекай!

Дівчата сіли на парканчику біля продавців книжок, які завжди тут розкладали свій товар, хоч Лінка й не бачила, щоб хтось у них щось купував. Люди проходили повз розкладені томи, наче вулиця була поганим місцем для купівлі книжки. Бігли до «Емпіка», де було повно людей і книжки коштували значно дорожче. Нічого не вдієш, сила реклами.

— Я вважаю, що ти маєш рацію, — сказала Зуза. — Я теж... Мені теж не подобається наша газета. Загалом.

— Але ж ти була серед тих, хто її створив, — здивувалася Лінка. — Ти й Азор.

— Ну, так, — дівчина почервоніла. — Але я... Ти ж знаєш, який Азор...

— Знаю. Але ти, мабуть, знаєш краще? — Лінка намагалася якось прояснити ситуацію.

— Ми більше не разом, — сказала раптом Зуза.

— Ти чи він?

— Він зі мною порвав. На Фейсбуку, щоб тобі було зрозуміло. Просто якось я побачила, що ми більше не зустрічаємося.

— Чудово. Що ж, декому Фейсбук полегшує справу, еге ж?

— Це сталося під час канікул. Мабуть, він з кимсь познайомився. Не знаю. Так чи сяк, він не подзвонив до мене жодного разу. Тепер теж не говорить зі мною. Дивиться крізь мене, наче я прозора. Минули майже два тижні від початку навчального року, а він мені жодного разу навіть «привіт» не сказав.

— Хамство. Це просто огидно. Знаєш... я найвідповідніша людина, якій ти можеш пожалітися. Ти ж чудово знаєш, як виглядали мої стосунки з Азором. Ми одне за одним ніколи не гинули.

— М'яко кажучи.

— Дуже м'яко.

— Знаєш, що? Узагалі я навіть радію, — посміхнулася Зуза.

— Радієш?

— Так. Я розумію, що це дивно звучить. Але почуваюся знову вільною. Нелегко бути його дівчиною.

— Чому?

— Завжди мусило бути так, як він вирішив. Ми ходили тільки туди, куди йому хотілося й коли хотілося. Критикував, як я одягаюся і як виглядаю. Казав, що я гладшаю й замало рухаюся. Я записалася до басейну, хоча й ненавиджу воду, бо він уважав, що так буде для мене найкраще. А передусім доводилося завжди погоджуватися з усім, що він говорить.

— Тиранозавр рекс. Диви-но, то він не вимер, — усміхнулася Лінка. — Навіть незле почувається.

— Так само було й із газетою.

— Ви сварилися через «Репотеку»?

— Важко назвати це сварками. Я пропонувала щось змінити, але він і чути не хотів. Свою первісну концепцію відстоював зубами й пазурами. Усе, що я вигадувала, сприймав як напад на нього. А мені... важко було з ним боротися, зрештою, він був моїм хлопцем. А тепер я не відчуваю, що йому завинила й хотіла б долучитися до твоєї газети, якщо ти не проти. Я тобою завжди... захоплювалася, — Зуза глянула Лінці просто в очі.