Пізно уночі над ямою пролунав невиразний шурхіт. Так, ніби хтось обережно підкрадався до поруба.
Андак затамував дух.
За хвилю до нього озвався чийсь тихий голос:
— Спиш, Андаче?
— Ні, — насторожено відказав Андак. — Хто ти?
— Потім дізнаєшся. А зараз хочу помогти тобі втекти до своїх.
Кров шугонула Андакові в скроні. З радощів сперло дихання.
— А як ти це зробиш? — нарешті запитав він.
— То вже моя справа...
За якийсь час на дно поруба посипалася земля. За нею опустилася жердина з коротко обрубаним гілляччям.
Андак миттю вибрався нагору й озирнувся. Ніде нікого. Тільки на тлі темних кущів невиразно біліла людська постать — мабуть, то був його рятівник.
— Гайда за мною! — пошепки наказав рятівник і напригинці рушив попід муром. Він був невисокий на зріст, кремезний. Легка зсутуленість виказувала в ньому людину вже похилого віку. Втікачі нечутно проминули кузню і опинилися над краєм урвища.
— Але ж тут високо... — нерішуче почав Андак. Він ще з-за Сули запримітив, які стрімкі кручі навколо Городища. А надто в тому місці, де воно сходить до болота. А що внизу було саме болото, Андак не сумнівався. Звідтіля тягло прохолодою, тванню і долинав непогамовний шурхіт очеретів.
— Тс-сс... — засичав рятівник. Він щось похапцем шукав у кущах.
— Ага, осьдечки вона, — нарешті вдоволено прошепотів він.
То була мотузка. Рятівник прив'язав її до дерева, що височіло над урвищем. Другий кінець закинув у прірву.
— Я — перший, ти — за мною, — прошепотів рятівник Андакові. — Тільки спускайся, коли свисну, бо мало хто може підстерігати внизу...
Рятівникова голова сховалася за краєм урвища. Андак з острахом почав прислухатися до звуків, що долинали з плавнів. В орді казали, ніби десь тут чаїться дідько болотяний. І немає від нього половцям ніякого спасіння.
«Може, не варто лізти? — промайнула думка. — Це ж вірна смерть...»
Тієї миті знизу долинув приглушений посвист. Андак глибоко зітхнув, наче перед стрибком у крижану воду, і почав спускатися.
Рятівник чекав на нього в човні. Він був не сам. Біля його ніг глухо загарчав пес.
— Тихо, Бровко, тихо, — наказав йому незнайомець. — Ну, що ж, рушаймо, — сказав він, коли Андак обережно обійшов пса і всівся на носі.
— Стривай, — сказав син половецького хана, коли незнайомець збирався відштовхнутися тичкою від берега. — Я чув, що десь тут живе...
— Помовч! — зупинив його незнайомець. — Бо ще накличеш його на свою голову.
Відштовхнувшись, додав:
— Він своїх не чіпає. Може, й тобі пощастить. Тим паче, що з нами Бровко.
Пливли довго. Рятівник часто міняв напрямок. Андак лише дивувався, як йому вдається знаходити дорогу в такій темряві.
— Я тобі заплачу, — палко шепотів він своєму рятівникові. — Ти станеш найбагатшим серед русичів. У нас і срібло є, і табуни.
— Заплатиш, то й добре, — байдуже згодився рятівник. — Тільки знай, що я не за табуни тебе рятую. Муровцеві хочу насолити, от що! Є в нас такий...
— Знаю, — сказав Андак.
— Образив він мене і увесь рід мій. Дуже образив. І немає йому ніякого прощення... А тепер, ханичу, уважно слухай, що я тобі казатиму. Отож подалися наші на Лукомль, бо впевнені, що сюдою ви вже не підете. І Змія з собою взяли. О, то така тварюка! Світ ще не бачив гіршої. Добре, що хоч крило підрізане. І все ж не на всякому коні від нього втечеш... Так що не йдіть тудою на Переяслав. Ідіть сюдою. Бо залишилося в Римові десятків зо три дружинників, не більше. Та й то здебільша каліки чи поранені. Тямиш, до чого я веду?
— Ні, — визнав Андак.
— До того, що похід на Лукомль — то Муровцева затія. Тож коли ви тут проскочите — кому першому князь Володимир знесе голову? Йому. Бо велено було Муровцеві захищати Римів до останнього воя, а він кинув його напризволяще. Тепер зрозумів?
Андак тихо засміявся.
— Ще б пак!
Нарешті ніс човна м'яко вдарився об берег. Рятівник допоміг Андакові вибратися на сухе і докінчив:
— А зовуть мене дід Овсій. Це щоб ваші знали, коли заскочать до Римова. Дід Овсій, запам'ятаєш? Ну, а з ним і рід його.
— Запам'ятаю, — пообіцяв Андак. — І будь певен: тебе і рід твій відтепер ніхто з половців і пальцем не зачепить.
Вони рушили берегом. Бровко не зводив з Андака настороженого погляду. І варто тому було різко здійняти руку, як пес погрозливо гарчав.
Незабаром Андак розгледів у темряві силует коня.
— Бувай здоровий, ханичу, — сказав дід Овсій. — І пам'ятай: не тільки за викуп працюю.
— Пам'ятатиму, — знову пообіцяв Андак. — Чекай у гості!
Читать дальше