Владимир Рутковский - Сторожова застава

Проте ховатися за мурами Городища поспішали не всі.

Тітка Миланка вирішила іти разом з військом. До матері приєдналася Росанка та ще кілька десятків жінок та дівчат.

— Хто ж вас перев'яже, коли щось трапиться? — доводили вони Іллі Муровцю. — Хто, як не ми?

— А вас самих хто перев'яже? — сердито відгарикувався Ілля Муровець. — Ану, геть на Городище і щоб я більше не чув таких розмов!

Росанці теж дісталося на горіхи. Олешко під'їхав до неї і тихо сказав:

— Іди з жінками та дітьми. Бо...

Росанка задерикувато стріпнула русою косою.

— Бо — що? — запитала вона.

— За косу поведу, от що!

І в Олешковому голосі крилася така рішучість, що Росанка мимоволі відступила від Поповича. І лише тоді обурилася.

— Чого це ти мені вказуєш?! — вигукнула вона.

— Бо... того.

Ординці підійшли до Сули, коли сонце вже висушило росу.

Попереду їхала розвідка на чолі з сином половецького хана Андаком. Степовики сподівалися без перешкод подолати пустельну річку.

І раптом спинилися — по той бік, навпроти переправи, стояло військо римівців. Невелике, проте військо! І посеред того війська височів на своєму важковаговозі Ілля Муровець.

Якусь хвилину половці вражено мовчали. Тоді почулися розлютовані вигуки і лави виштовхнули перед себе два десятки ординців — тих, що вчора побували під Римовим. Вивідники розгублено розводили руками і намагалися щось пояснити Андакові. Той спересердя уперіщив найближчого нагаєм і відвернувся.

Половці все прибували. Їм уже було тісно на тому березі. Врешті Андак щось вигукнув — і передні рушили до води.

У повітрі засвистіли важкі стріли римівців. Голосно зойкнули поранені. За течією попливли десятки половецьких тіл.

Перший напад римівці відбили досить легко, хоча й серед них впало кілька воїв, — половці теж осипали їх хмарами стріл. Проте чужинці вже зачепилися за правий берег, їхні коні чвалом покотили на першу лаву піших римівців.

Ті хутко відступили назад — і ординським нападникам відкрилися сотні косо вкопаних у землю березових кілків, що своїм вістрям були спрямовані до Сули. За кілками виднілася валка возів. У проходах між ними стояли найдужчі воїни з рогатинами, здатними прохромити не лише людину, а й розлютованого ведмедя.

Вдарилася в березовий частокіл перша половецька хвиля, напоролася кінськими грудьми на гострі палі і відкотилася до Сули. Вдарилася друга — і захлюпнула частокіл. А за нею вже зводилася третя...

Хоробро билися римівці, не відступали ні на крок. Проте на кожного припадало не менше п'яти половців з тих, що вже перебралися через Сулу.

А до річки підходили все нові орди.

Ілля Муровець вподобав собі найнебезпечніше місце, навпроти головного броду. Вони з Гнідком були закуті у панцир і разом скидалися на неприступну скелю, перед якою розбивалася на друзки найпотужніша хвиля.

Ліве римівське крило очолював Добриня Микитович. Праворуч, ближче до Змієвої нори, бився Олешко Попович з горошинцями та молодшою дружиною. За Олешком невідступною тінню слідував Лидько. Блискавками миготіли їхні доладні мечі, і вже не один половець важко зсунувся під копита римівських коней.

Проте натиск степовиків наростав з кожною хвилиною. На мить, на одну лише крихітну мить хитнулося ліве крило Добрині — і в проміжок між ним та грузьким болотом з пронизливим виттям увірвався ординський загін. Мабуть, хтось із степових вивідників заздалегідь намацав вузьку звивисту стежку в трясовині.

У Добрині тривожно стислося серце: він не міг спрямувати у той бік жодного дружинника.

А половці вже обходили русичів. За хвилину-другу вони виберуться на сухе і вдарять зі спини...

І тут над полем бойовиська пролунало жахне ревіння водяного бугая. З глибини болота навперейми степовикам кинулася якась потвора. Вона змахнула важким дубовим окоренком і передній половець з розтрощеною головою щез у липкій трясовині.

Нападники завмерли з жаху та несподіванки.

— Бу-у-у! — протяжно заревіла потвора знову. Звалився, не встигнувши навіть зойкнути, ще один половець. За ним ще...

То мстився за свого брата Велес, дідько болотяний. І такий вже страхітливий був у нього вигляд, що навіть звичні до всього половецькі коні ставали дибки і збивалися з вузенької стежки.

Зарепетували нелюдськими голосами вершники, марно намагаючись розвернутися назад. А над їхніми головами зі свистом миготів дубовий окоренок і злітало жахливе:

— Бу-у!

Вирівнялося ліве крило. Повільно, але невпинно посунуло вперед, аж поки не зустрілося з новою половецькою лавою, що вихлюпнула з-за Сули.