Владимир Рутковский - Сторожова застава

— От бачите! Він очуняв. О, ви навіть не уявляєте, скільки цей герой ще принесе шкоди сусідським садкам!

А потім над Вітьком схилилася мама. Його мама, та, яку він востаннє бачив майже місяць тому! Мамині очі були червоні від сліз, проте на змарнілому обличчі світилася радість. Збоку від мами усміхався Костянтин Петрович. У руках він тримав Вітьків шолом і розсічену кольчугу. Костянтин Петрович хотів щось сказати, проте його відсторонив лікар з пишними вусами кольору стиглої пшениці. В його руках був шприц.

— Де це тебе, друже мій, стільки носило? — поцікавився він і порскнув рідиною з шприца. — В цирку виступав, чи бився з псами-лицарями?

— З половцями, — механічно відповів Вітько, не відводячи наляканого погляду з гострого шприца.

— Он як, — відказав лікар і весело поворушив пшеничними вусами. — То ти, друже мій, надзвичайно хоробра людина. І для тебе мати справу зі шприцом — це раз плюнути. Ану, повертайся спиною, козаче!

Вітько з жахом заплющив очі.

Через десять днів Вітько вийшов з лікарні й одразу ж захотів податися на Городище. Супроводжували його члени історичного гуртка — Колько Горобчик, Ігор Мороз, Вонько Федоренко. І, звичайно, Костянтин Петрович. Ганнусі ще не було, вона обіцяла приїхати пізніше.

Хлопці йшли поруч з Вітьком і нічого не розуміли. Начебто підмінили їхнього товариша. Такий хвалько був, а тут на тобі — слова зайвого не вимовить!

— Слухай, Вітю, то ти хоч розкажеш нам, що з тобою трапилось? — уже чи не вдесяте запитував Горобчик.

— Потім, — коротко відказував Вітько. — Потім розкажу.

— А чого ти йдеш одразу ж на Городище? — не відступав Колько — Навіщо воно тобі?

— Хотів би дещо довідатись.

Від сонця і свіжого повітря у Вітька трохи паморочилося в голові. Тож він і не заперечував, коли Костянтин Петрович обережно взяв його під руку. Дочекавшись, поки хлопці відійшли трохи вперед, Костянтин Петрович стиха сказав:

— З того, що ти розповідав, я дещо втямив. Одне лиш не зрозуміло: чому ти мене назвав Олешком?

— Коли?

— Коли я виносив тебе з печери.

Вітько пригадав. І уважно подивився на Костянтина Петровича. Атож, він таки був схожий на його старшого товариша Олешка Поповича. Не зовсім, звісно, бо ж волосся мав чорне, а не русяве. І ніс не такий. І очі. У Олешка, здається, були зеленкуваті, а в Костянтина Петровича — сірі. Проте в устах і в самому обличчі щось було в них однакове. І ця вічна смішинка в примружених очах. І нетерпляче пересмикування плечем, коли доводилося з кимось не погоджуватися...

То невже Костянтин Петрович — далекий-далекий родич Олешкові? А коли так, то тоді, мабуть, вийшов Олешко живий з того страшного побоїська, і жива лишилася Росанка!

А Лидько, здається, трохи схожий на Ігоря Мороза. Чи навпаки.

Вчора до Вітька в палату заходила Наталя Задорожна. То Вітько ледь не підстрибнув у ліжку — йому здалося, що зайшла не Наталя, а Оленка, Лидькова сестричка...

Колько Горобчик зачекав, поки Вітько порівнявся з ним і, шанобливо зиркаючи на перев'язану руку, повідомив:

— Я, Вітю, прочитав майже все, що було написано про нашу Воронівку. Знаєш, як вона колись називалася? Городом Римовим, он як!

Вітько мовчки кивнув головою. Хто-хто, а він у цьому тепер не сумнівався.

А Колько вів далі:

— От тільки не розумію, чому саме Римів пізніше став називатися Воронівкою.

— Бо римівці часто билися з ворогами, — відказав Вітько і зупинився, щоб перевести подих. Довге лежання в лікарні безслідно не минулося. Цікаво, скільки б лежав з такою раною Лидько чи Олешко? Мабуть, набагато менше. Або й зовсім не лежав би.

— Ну, то й що? — запитав Горобчик.

— А те, що на битви завжди злітається вороняччя. От і назвали Римів Воронівкою. Бо його захисники майже щороку відбивали половецькі наскоки.

— Може бути, — подумавши, згодився Горобчик. — Хоча, як на мене, «Римів» звучить краще.

— І я так гадаю, — сказав Вітько.

Вони підійшли до Чортового Яру і Вітько подумав, що хоч би як надалі склалося його життя — він за найменшої нагоди повертатиметься сюди, адже, може, знову відкриється нора і йому пощастить зустрітися з давніми товаришами. Але дідо Овсій казав, що Змієва нора може відкритися й нескоро — за п'ятдесят, або й більше років. А це ж скільки ще треба чекати! А надто, коли тобі лише дванадцятий.

І Вітько тяжко зітхнув.

— А ще, Вітю, я майже напам'ять вивчив отаке, — не вгавав Колько Горобчик. — От послухай, що писав сам Володимир Мономах: «І пішли ми на військо їхнє (половців) за город Римів, і Бог нам поміг: наші побили їхнє військо, а других захопили...» Знаєш, коли це було? Тисяча дев'яносто сьомого року — от коли!