Владимир Рутковский - Сторожова застава

Два дні лютував Андак, неприборканим звіром кидався від стіни до стіни. А на третій день знесилено усівся в кутку на оберемок соломи й почав прислухатися до щонайменшого шурхоту над головою. Сподівався, що русичі от-от прийдуть до нього і почнуть торгуватися щодо викупу.

Проте минув третій день, і четвертий, і п'ятий, — а ним, Андаком, ніхто не цікавився. Підлі русичі вдавали, ніби такого поважного бранця, як син половецького хана, зовсім не існувало. Хіба що зранку жбурнуть йому, як собаці, шмат перепічки з м'ясом та опустять глека з водою...

Тоскно було на душі в Андака. Тоскно й тривожно. Дивно, чому це русичі мовчать про викуп? Невже так розбагатіли, що не потрібне їм більше ні срібло, ні найкращі ханські табуни?

Тривожився Андак і ще уважніше прислухався до всього, що чинилося над його головою. А над головою начебто все було так, як завжди. З раннього рана до пізньої ночі лунали голоси, кінське іржання, чувся брязкіт криці.

Уночі ж було тихо. Хіба що хтось із русичів-дозорців перекинеться словом з товаришем. І знову тихо. І все ж Андак був переконаний, що русичі щось намислили.

Вчора, наприклад, до нього долетів короткий уривок розмови між двома дружинниками. Що то були саме дружинники — Андак визначив з дзенькоту зброї. Видно, дружинники змагалися на мечах. Потім захеканий густий бас промовив:

— Дістали чосу поганці. Тепер уже на Римів нізащо не поткнуться.

— Атож, — підтакнув інший голос. — Тепер вони обходитимуть наш Римів десятою дорогою. А коли знову захочуть перебратися через Сулу — то тільки біля Лукомля чи навіть Ромен... А ти знаєш, що замислили на це Муровець з Добринею?

Андак уже бачив Муровця в бою. Тепер ні за які медяники не підступиться до нього! І про Добриню він теж чув.

А от що саме замислили Муровець з Добринею, Андак, на жаль, так і не довідався, бо дружинники, схоже, подалися до гридниці. Вчора не дізнався. А сьогодні йому дещо стало зрозуміло.

Неподалік тихо засперечалося двійко дітей. Мабуть, сиділи вони в заростях терну чи шипшини.

Коли Андака вели до порубу, він встиг роздивитися, де що знаходиться в римівському Городищі. Праворуч від вхідної брами височіла сторожова вежа. Ліворуч — гридниця, де спочивали дружинники. За нею — кузня, кліті та комори.

А сам поруб знаходився у найзанедбанішому кутку Городища. До нього майже впритул підступали густі зарості терну, шипшини та кропиви — найкраще місце для дитячих ігор. Звідсіля дітлахи бачать усе, а от їх — ніхто.

Власне, ці дитячі розмови Андак чув чи не з першого дня свого сидіння в порубі. Але то були такі розмови, до яких дорослі зазвичай не прислуховуються. Про видрані пташині гнізда, про гру в піжмурки та про те, хто кого переміг у змаганнях на дерев'яних мечах.

Але сьогодні...

— А я тобі кажу, що збираються, — неголосно доводив своє якийсь хлопчак.

— Брешеш, — відказував перший. — Нікуди вони не збираються.

— А от і збираються! І Змія з собою поведуть. Я сам учора чув, як дядько Ілько з Поповичем про це балакали. Вони греблею проїжджали, а я там раків ловив. То дядько Ілько кажуть...

— Тс-сс! Тут же отой половець сидить...

— Ну, й нехай собі сидить. Я чув, що його до Переяслава мають повезти. Сам князь Мономах хоче з ним побалакати...

— Ви чого це тут повсідалися? — зненацька гримнув на них чоловічий голос. — Ану, горобці, киш звідсіля!

Почулося дрібне тупотіння легких дитячих ніг і все затихло.

Отже, русичі кудись збираються. І коли діти не брешуть, то беруть з собою і Змія. При згадці про Змія світлого Андака пересмикнуло. Бр-рр... Ніяк не забути йому того мертвотно-сліпучого ока. А ревище Змієве до цього часу відлунює в вухах...

Під вечір Андакові вдалося підслухати ще одну розмову.

— Чи не зарано готуєшся, га, Олешку? — долинуло звіддалік.

— Вам, може, й зарано, а мені саме час, — відказало поблизу голосом Поповича. — Змія туди поведу.

— А він що — не хоче вже літати?

— Хоче, але я крило йому підрізав! Бо хто його зна, що йому стрельне в голову, як злетить у небо.

Правду казали ті дітлахи. Бо наступного ранку ще з удосвіта заворушилося Городище, затупали сотні ніг, заіржали коні.

А десь під обід русичі пішли. В Городищі усілася така тиша, що чулося крякання качок у плавнях.

І знову шаленство охопило Андака. Заметався він по ямі, до крові відгризав нігті на пальцях, бив носаками у вологі стіни порубу. Він віддав би зараз усі багатства, які мав і буде ще мати, щоб негайно опинитися у своїй орді, чи хоч повідомити про те, що почув!